Цього року з 21 по 24 серпня уп’яте відбудеться міжнародний фестиваль незалежного кіно “Кінолев” під символічним патронатом Федеріко Фелліні. На його честь відкриють меморіальну дошку та назвуть вулицю його іменем. Також із цієї нагоди фестиваль до 90-річчя видатного режисера випустить українською мовою три його фільми – “Солодке життя”, “Рим”, “Сатирикон”.
У тому, що стільки великих італійських режисерів жили у наш час, є щось незбагненне. Фелліні, Пазоліні, Вісконті – ці імена ще за життя їхніх власників перетворилися на символи, чи як це би назвали зараз, – бренди і звучать не менш поважно, ніж імена Рафаеля, Леонардо чи Мікеланджело. І відчувати це дивно, адже відповідно до поширеного уявлення, справжній геній спершу мусить пройти випробування часом не менше ніж ніж років так двісті після своєї смерті.
Одним із таких “близьких геніїв” є один із найбільших режисерів ХХ ст. і майже наш сучасник, який народився у 1920 р., Федеріко Фелліні. Щоб його представити, не потрібно епітетів. За життя його настільки ж часто хвалили, як і критикували. Бо до його фільмів складно було застосувати стандартні схеми, які так люблять кінознавці. Але беззаперечною вартісність його фільмів є тепер. Його творчість можна зрозуміти лише серцем, інтуїцією, а не розумом. Сам Фелліні колись казав, що зі значно більшим задоволенням прислухався до дум� �и жінки, яка приходила до нього додому перетягувати матраци, ніж до самовпевнених висловлювань інтелектуалів. А у фільмі “Вісім з половиною”, фільмі-сповіді, є виразний епізод уявної “страти” кінокритика, якого повісили просто у глядацькому залі.
“Єдине виправдане свідчення, на яке має право людина, – це свідчення про самого себе “, – сказав одного разу режисер, чиї глибоко особисті враження якимось чарівним чином переплавилися у дзеркало часу і відобразили його з небаченою точністю. І при цьому зовні “легковажні” свідчення самого режисера старанно ховали між рядками свою гіркоту.
Фелліні не належав до активних борців із фашизмом і не став членом Руху Опору, як його старші колеги Вісконті та Де Сіка (бо вічно тікав із дому з циркачами). Але у його зрілій творчості ця тема присутня. Зачарований і мертвотно заціпенілий світ маленького містечка Ріміні, сповнений провінційного невігластва і зла, яке привнесене ззовні – зла фашизму. Тут у сім’ї комівояжера народився майбутній режисер, якому судилося зробити це містечко безсмертним. Саме тому “Амаркорд” назвуть одним із найсильніших антифашистс� �ких фільмів, хоча фашисти у цій подорожі в часі представлені радше як ідіотичні і буфонні персонажі, ніж реальне зло. Але, ясна річ, більшість тих, хто бачив “Амаркорд” – сповнений чарів, ніжної іронії, гротескних спостережень, витягнутих із генетичної пам’яті Фелліні, – найменше пам’ятають “політичну” складову фільму. Бо звикли вважати фашизм абстрактним злом, яке перебуває поза нами, але не вміють розпізнавати його, як це зробив Фелліні, у власному невігластві, провінційності, закостенілості.
У випадку з Фелліні ми маємо справу мало не з містикою. Видіння, які переслідуватимуть його все життя і створюватимуть образи, що їх він зніматиме на плівку, почалися ще у ранньому дитинстві, вони з’являлися йому перед сном у вигляді феєрверка вогнів, кілець, які крутяться, зірок, галактик світляних штрихів. Як стверджує сам режисер, у підлітковому віці ці видіння стали слабшати, поступившись місцем іншим, конкретнішим хвилюванням. Сімнадцятирічний Фелліні змушений був за будь-яку ціну – схоже до чехівських сестер – � �окинути своє провінційне містечко (“До Рима! До Рима! До Рима!”) і почати “повноцінне життя”. І правильно, бо ці фантазії могли б “заглушити усі здатності мислити і діяти”, як того побоювався режисер. Але фокус полягав у тому, щоб зберегти вміння свідомо викликати ці фантазії. І, як не дивно, цей фокус у нього вдався.
Яскраві міні-галактики нічної уяви змогли втілитися у конкретних персонажів, у кольори і мало не запахи, з яких твориться всесвіт Фелліні. Сам він ненавидів пояснювати і розмірковувати (“Про фільми взагалі не варто говорити! Це те саме, що “переказувати” музичну партитуру!”). Але одного разу він таки спробував привідкрити завісу перед своєю таємницею: на думку Фелліні, творча особистість – це хтось, хто стоїть поміж свідомим і підсвідомим. Між зручними канонами культури і “первісною магмою, мороком, ніччю, мо� �ською пучиною”. І хоча Фелліні, як людина скромна, відразу ж спохопився і почав виправдовуватися, що, мовляв, занадто романтизує і демонізує творчий процес, усім зрозуміло, що все сказане стосується насамперед його самого. Бо саме йому вдалося стати посередником між “мороком” фантазій і світлом свідомого висловлювання.
Він умів ніжно дружити, слухати співрозмовника, а також сам здатен був висповідатися другові, але, як правило, завжди ухилявся від необхідності збиватися у зграю – за політичною чи суспільною ознакою. Підписати петицію, протест чи щось подібне для нього було мукою, але не тому, що він був байдужим до проблем оточення індивідуалістом. А тому, що такі форми людського спілкування завжди здавалися йому мертвими, штучними. Фелліні вважав, що вони обмежують людську свободу.
Фактично всі його фільми, починаючи з “Ночей Кабірії” і “Дороги”, шедеврів, завдяки яким він прославився в усьому світі, відображають цю трагічну невідповідність між рамками, у які затиснута людина, і її душею, яка рветься назовні, до метафізичних просторів внутнішньої свободи. До звільнення від усіляких пут.
Мабуть, це майже нездоланне і болюче протиріччя між зовнішнім і внутрішнім могла зіграти тільки одна акторка на світі – Джульєтта Мазіна, з якою Фелліні познайомився ще у роки своєї юності. Вони одружилися рано – страхітливо худий хлопчисько, який писав гумористичні тексти і малював карикатури для журналів, і театральна акторка, а крім того – відома радіожурналістка. Вони втратили двох дітей – друга дитина прожила всього два тижні, а перша вагітність закінчилася викиднем. Не впасти у відчай допомогло кіно. Хоча с� �енарій “Дороги”, написаний Фелліні спеціально для Мазіни, пролежав майже п’ять років, перш ніж продюсери погодилися дати грошей під “негарну” акторку. Та і згодом, коли “Дорогу” нагородили двома “Оскарами” (за найкращий іноземний фільм і найкраще виконання жіночої ролі), велика Мазіна не стала вільною від підозр. Навіть роль у “Ночах Кабірії”, на які сьогодні всі посилаються, як на класику, Мазіна отримала випадково, бо від головної ролі в цьому фільмі відмовилася Анна Маньяні, обурена сценою, у якій герої ню, як висловилася Маньяні, “замикає у комірчині якийсь актор-придурок”. Неперевершену Маньяні, яка погодилася зіграти повію у фільмі “Мама Рома” Пазоліні, не надихнула роль Кабірії. І добре, бо навряд чи похмура велич Маньяні змогла би перемогти “ельфа” Мазіну з її поглядом клоуна і водночас, як говорив сам Фелліні, “песика, який загубився”, поглядом одночасно зухвалим і наївним, нахабно-грайливим і по-дитячому чистим.
Іншим актором, який умів відчувати найпотаємніші бажання маестро, був, безумовно, Марчелло Мастроянні (не випадково Фелліні звів обох акторів у одному зі своїх останніх фільмів “Джинджер і Фред”). “Марчелло і я – одне ціле”, – любив повторювати Фелліні, який відразу ж відчув довіру до Мастроянні під час зйомок “Солодкого життя”, їхньої першої спільної роботи. “Солодке життя”, чудова у своєму сарказмі фреска з життя римської богеми кінця 50-х, була нагороджена “Золотою пальмовою гілкою” Каннськ ого фестивалю; а Марчелло Мастроянні, до того відомий лише в Італії, відразу ж став зіркою світового масштабу. Ясно, що головну роль у автобіографічному фільмі “Вісім з половиною” повинен був зіграти Мастроянні.
Загалом усі фільми після “Вісім з половиною”: “Сатирикон”, “Рим”, “Амаркорд”, “Казанова” – рідко могли похвалитися адекватною реакцією критики. Наприклад, витончений і знятий на грані неможливого шедевр “Сатирикон” зустріли дуже прохолодно, у нього і досі є недоброзичливці, які закидають фільму історичні неточності. Але хто сьогодні може знати, як саме жили римляни в епоху занепаду імперії? Сам Фелліні у період підготовки до зйомок казав, що стрічка має бути радше науково-фантастичною, бо мандрівка у минуле така ж неможлива, як і у майбутнє. Він ставив перед собою запитання – чи можливо викреслити зі свідомості дві тисячі років християнства і уявити собі манеру поведінки, звичаї і міфи далеких предків без моралізаторства і осуду? Чи можливо наблизитися до них хоча б на йоту і створити “достовірний” твір? Тепер, коли стрічку не лише давно зняли, а вона встигла настоятися, ніби хороше вино, можна впевнено стверджувати, що така мандрівка у минуле неможлива. Бо звичаї відтоді не так уже змінилися: Фелліні показує дре� �ніх римлян – грубих, сповнених похоті, які живуть одним днем, – приблизно так само, як герої “Солодкого життя”, його сучасники…
Але що не кажи, а Рим, Рома став для Фелліні другою батьківщиною. Тим більше, що знайомого до сліз старого Ріміні більше не існує: це містечко перетворилося на звичайний сучасний “урбаністичний рай” – приморський курорт із готелями, неоном реклами, галасливою музикою. Рим і Фелліні віднині нерозлучні, незважаючи на приступи відрази, які викликає у режисера це місто.
Вдячний Рим, до якого Фелліні не завжди ставився справедливо, відпровадить великого режисера в останній путь із царськими почестями. У величезному місті перекриють рух задля траурного кортежу, багатотисячний натовп плескатиме в долоні, відпроваджуючи свого кумира від Рима до самого Ріміні, де прах Фелліні поховають у фамільному склепі.
Похорон майже перетвориться на свято, на вічний карнавал, на дивовижне, неповторне видовище: так не ховали жодного тирана, жодного монарха. Цей похорон транслювало телебачення на весь світ і він став не лише останньою крапкою у біографії цієї людини, а і кодою прощання з гуманістичною культурою, останнім представником якої став Федеріко Фелліні.
Джульєтта Мазіна пережила свого геніального чоловіка лише на п’ять місяців.
Варто було Фелліні відійти у кращий світ, як його місце у світовій культурі позначилося з неймовірною чіткістю. Саме йому – поряд із Берґманом – віддадуть пальму першості у світовій ієрархії митців – як найбільшому з найбільших. Історія кіно, яка всього за сто років існування пройшла період зародження, розквіту і занепаду, з усієї маси фільмів, імен, течій насамперед виділяє Фелліні й віддає йому ті почесті, яких він не дочекався, поки був живий.
І як не дивно, ця “скеля” (сам він, мабуть, усміхнувся б, прочитавши про себе таке), ця “чарівна гора” досі залишається непізнаною. Фелліні неможливо розтягнути на цитати, зробити зручним для споживання, втиснути в канон. Навіть професіонали не можуть збагнути, з чого створені його фільми. Іноді суто технічно неможливо уявити собі, де стояла камера і як була зроблена панорама.
Його мистецтво не лише не старіє (і це при тому, що кіно старіє миттєво), а й ніби набирає все більшої висоти. Для того, щоб збагнути це, не потрібна навіть сторічна дистанція.
Діляра Тасбулатова
Москва.
Переклад із російської
Джерело: lvivpost.net
Здесь можно оставить свои комментарии.
відбулася урочиста церемонія підняття Державного Прапора Україні та вручення паспортів громадянина України.
