„Усі ми родом з дитинства!”

Юлія Раденко, Заслужена артистка України, актриса Першого українського театру для дітей та юнацтва, режисер музичної казки „Пеппі ДовгаПанчоха" та Борис Раденко, композитор мюзиклу

 

Прем'єра мюзиклу про рудоволосу дівчинку, знайому усім з дитинства, відбулася 9 квітня, а 22 червня  закрили 88 сезон театру , з обіцянкою відновити виставу в новому сезоні. За два місяці виставу поставили більше 20 разів, і щоразу з повним аншлагом.  Тобто мюзикл, завдяки прокату, окупив не тільки себе, але й інші вистави, які будуть ставити на сцені на далі. Такого успіху в театрі не бачили вже давно, а про усі секрети з-за лаштунків „Пошті" погодилося розповісти творче подружжя Раденків, яке музичну казку „творило"...

Чому для постановки музичної казки Ви обрали саме „Пеппі ДовгуПанчоху"?

--Ми думаємо , що Астрід Ліндргенд все ж таки відома авторка, і завдяки своєму „Карлсонові", і своїй „Пеппі". До того ж минулого року їй виповнилося  б 100 років. Цей ювілей святкував весь світ, і наш театр теж вирішив долучитися. Саме тому ми присвятили їй і свою виставу. Астрід Ліндгренд не писала пєсу „Пеппі". Вона написала казку ще у воєнні роки, а саме ім' я героїні  підказала їй дочка. Це історичний факт: у свідомості хворої тоді дочки виник образ  забіякуватої дівчинки Пеппі і вона попросила в матері, аби та розповідала їй казки саме про неї. Після  цього Астрід вирішила записати цю істоію як повість, яка вилилася у дві книжки. Це вічна історія — класика і сучасність в одному.  До того ж дітям сьогодні бракує казки, адже вони розвиваються не по горизонталі, а по вертикалі: комп'ютеризація займає значну частину виховання.

А чим, на Вашу думку, можна пояснити таку кількість відвідувачів...

Тут працює ціла ціла команда. Гарно втілила задум декорацій у життя  дизайнерка Дар'я Зав'ялова у дитячих пазлах, що складають декорацію. Вона взяла за основу архітектуру Швеції, країна, де жила Пеппі. Діти просто в захваті від костюмів циркачів-дітей, або, як я їх ще називаю, Папуасиків. Їхні костюми — це поєднанн дитячого і дорослого. Це нам вдалося завдяки роботі бутафорів, зокрема  Надії Савіцької, яка своїми рученятами зробила усіх ляльок. До того ж у виставі поєднана робота молоді та корифеїв, з останніми  нам було особливо приємно працювати, вони скеровували недосвідчених акторів у вірне русло. Абсолютно фантастично зіграла свою роль наша Пеппі Олена Крилова — стовідсоткове попадання образу. Спостерігаючи за нею на сцені ви ніколи не здогадеєтесь, що вона мати трьох дітей!  У другому складі роль виконує лариса Діденко. Цікаво, що наші актори постійно перебували в пошуку! Кожна вистава мала нові нотки,приємно, що актори й сьогодні вдосконалюють свій образ, додаючи емоції та рухи в свою роль. Кожна вистава це пошук, і так повинно бути. Це самовдоскналення...

Наскільки успіх вистави залежить від жанру її пострановки? 

Я хочу сказати, що сама довгий час працювала актрисою в музично -драматичому театрі( 19 років в Вінниці). Я все життя співала. Музична казка для мене -найцікавіша тема. І тому абсолютно не вагалася. А для дітей, які сьогодні дивляться комп'юторизовані мультики, я зрозуміла, перше сприйнятття — слухове.Тому важливо, щоб почуте їм подобалося, а музика — це завжди весело. Це дуже гарно сприяє сприйняттю в цілому.

А важко подружній парі роботи таку серйозну роботу разом?

Дуже складно!.. В мене, як врежисера, були вимоги до композитора. Я бачила речі в одному темпоритмі, а він робив в зовсім іншому...І, до речі, робота відбувалася навіть вночі, бо коли найкраще пишеться музика? Борис міг мене розбудити і сказати :" Юле, іди послухай музику." В цьому плані ми часто сварилися.   Проте, результати того варті. Хоча б сентиментальний момент — колискова — Пеппі сумує за мамою, яка живе на небі. Єдиний момент, коли Пепі ДовгаПанчоха залишає ться  одна на сцені і відкриває невідому сторону свого"Я", в цей момент звучить чарівна колискова... Це допоможе батькам краще зрозуміти свою малечу, адже в кожній дитині є ще несформований дорослий. Наше коріння — це наше дитинство! Без цього не можна жити. І тому головна ідея твору : ми всі родом з дитинства. Про це не треба забувати, і глядач після перегляду це зрозуміє. Люди, не знаючи нас(режисера та композитора)  на прощання навіть контролерові в касі кажуть „Дякую", це безперечно найбільша дяка. А ще!.. Наші глядачі можуть написати листа Пепі, ми вже маємо цілу паку подяк. Перший лист був від хлопчика, який  волів би мати таку подругу в житті. Це свідчить про те, що діти не залишаються байдужі. Вони вірять, що на сцені  їхні друзі: Пеппі, Томі, Аніка...

 Наскільки вистава відрізняється від книжки, які сцени ви додали?

 Я вже згадувала про дітей „папуасів". Це придумані  мною герої. В книжці діють фокусники, а  на сцені це зробити важко без  допомоги циркачів. Далі на сцену  „виходять"

 намальовані тварини. Також доданий образ Людини-гори, це костюм, який одягають два шахраї. Ми додали багато допоміжних елементів світла, мильних бульбашок, що летять зі сцени... Показувати дітям виставу без допоміжних елементів вже просто нецікаво, адже мультики на телебаченні просто вражають своєю яскравістю та графікою. Ми розуміємо, що картинку кращу за діснеївську просто не зробимо, але намагаємося робити найкраще своє.

А як  вашу казку сприймають батьки?

Наше завдання було зробити дійство, яке б сподобалося не тільки дітям, але й батькам. Цікаво ,що реакція мало чим відрізняється від дитячої! Це казка від початку докінця пронизана танцямий піснями. Найперше це гра, яка від впродовж цілої вистави акторська гра не дозволяє нудьгувати. Пеппі  постійно веде діалог із залом, просить виконати якісь дії. Ді ти не дозволяють батькам в цей момент байдикувати. До прикладу є момент, коли вона просить потриматися за вуха. Малеча в такі моменти особливо пильно слідкує за тим, аби мама чи тато трималися за свої вуха, і батьки слухають їх!

Джерело: lvivpost.net

Здесь можно оставить свои комментарии.