Адам Водніцкі, піаніст, про своє галицьке коріння та американську популярність
Ім’я польського піаніста Адама Водніцкого добре відоме на всіх п’яти континентах. В останні роки мали гарну нагоду не раз слухати його виступи і львів’яни: як підрахував сам піаніст, він уже побував тут щонайменше сім разів. І це не дивно – адже народився Адам Водніцкі, сьогодні однаково популярний у Європі та США, де мешкає в останні роки, в недалекому Перемишлі. Чимало інших родинних ліній і не лише пов’язують музиканта з Галичиною. Докладніше про них – у розмові віртуоза із “Львівською поштою”.
– Який із концертів у Львові запам’ятався найдужче?
– Мабуть, той, де я виконував фортепіанний концерт Падеревського в супроводі симфонічного оркестру Львівської філармонії. Ну і, звісно, останній, у травні, під час фестивалю “Віртуози”, де солював у концерті Шопена.
– Чимало польських митців приїжджають до нашого міста з особливими, ностальгійними почуттями. Багатьох єднають із ним спогади, родинні зв’язки…
– Це правда. І багато видатних музикантів також зі Львова. Мене особисто з Галичиною єднає кілька цікавих біографічних ліній. По-перше, в недалекому Комарному народилася моя мама – там саме вчителювали дідусь і бабуся. Через багато років я з’ясував, що й мама моєї дружини родом із Комарного. Тривалий час ми цього не знали, адже познайомилися вже в Кракові. І лише, коли перед одруженням моя тоді ще наречена приїхала в гості до моїх батьків, і вони спільно переглядали родинні фотографії, то раптом на одній із світлин мами� �их подруг вона упізнала… свою маму.
І, зрештою, ще одна “львівська” лінія веде до відомого професора-піаніста Яна Гофмана, який був моїм тестем. В юності він навчався, а потім працював у Львівській консерваторії, зрештою, тут познайомився і з майбутньою дружиною-співачкою Станіславою Вішнєвською. До речі, львівська вчителька Яна Гофмана брала уроки у самої княгині Чарторизької, котра, своєю чергою, була ученицею Фридерика Шопена. Отож, у творчому сенсі я певною мірою – шопенівський праправнук. Нечасто в цьому зізнаюся, бо сьогодні це стало справжнь ою модою – хизуватися, в кого ти навчався, або хто навчався у тебе.
– Тим не менше, Вас часто називають піаністом-шопеністом. Ви погоджуєтеся із таким визначенням?
– Частково так. Хоча я успішно виконую й багато іншої музики (усміхається).
– Але 2010 рік, визнаний у світі як Шопенівський, мабуть, приніс Вам уже чимало тематичних виступів?
– Власне львівським концертом у травні, під час “Віртуозів”, я завершив своє усепольське шопенівське турне. Втім, свої речиталі я не обмежував лише музикою романтичного генія. Розпочинав виступи переважно творами Падеревського, наприкінці першого відділення виконував сонату Вітольда Лютославського – аби показати неперервність розвитку польської фортепіанної музики впродовж кількох століть. І лише другий відділ присвячував композиціям Шопена, серед яких також завжди намагався знайти якісь цікавинки.
– Ви вже доволі тривалий час мешкаєте в США. Як часто вирушаєте в такі турне Польщею?
– В середньому два-три рази на рік. Радію, що на цей раз вдалося трохи довше, майже тиждень побути в рідному Перемишлі, де й тепер мешкає моя сестра, а також знову побувати у Львові.
– Багато працюєте не лише як популяризатор музики Ігнаци Падеревського, але й як редактор його творів. Це не відволікає Вас від основної – виконавської – праці?
– Фактично, я вже закінчив багатолітню роботу над творами Падеревського як виконавчий редактор і можу ствердити – ні, мене це не відволікало, радше навпаки – ця робота надзвичайно мені подобалася. Я займався і виконавською редакцією інших, менш відомих польських композиторів
– Цим самим Ви спростували ще один виконавський стереотип, адже зазвичай вважають, що, коли піаніст виконує романтичну музику, то вже не цікавиться сучасною і навпаки…
– Одне іншого не виключає. Це залежить передовсім від стилю виконавця. Комусь вдається поєднувати різні уподобання, а комусь – ні. Хтось присвячує ціле життя тільки Баху, а хтось намагається щонайбільше розширити репертуар. Навіть видатні піаністи не всі твори виконували однаково добре, в якійсь епосі почували себе краще, а в якійсь – ні.
Також виникає запитання, що вважати сучасною музикою? Коли я говорю про Сонату Лютославського, то це ранній твір, написаний ще в стилі, далекому від музичного авангарду. Хоча в моїй виконавській кар’єрі був доволі тривалий період, коли я власне виконував багато суто авангардової музики, часто й написаної для мене. Здійснив і чимало її записів на компакт-диски.
Зрештою, я завжди тяжів до музики ХХ ст. Зокрема, одним із моїх улюблених композиторів залишається Прокоф’єв. Уже зовсім недавно записав диск з фортепіанними концертами польських композиторів доби соцреалізму – Казімєжа Сєроцького, Тадеуша Бейрда та Яна Кренца. Платівка навіть здобула в Польщі номінацію до найпрестижнішої фонографічної нагороди “Фридерик”.
– Які тенденції, на Вашу думку, демонструють останні шопенівські конкурси, нові інтерпретації музики Фридерика Шопена? Адже п’ять років тому вперше за багато часу перемогу на конкурсі його імені, котрий вважають одним із найпрестижніших у світі, знову здобув поляк, дуже популярний зараз піаніст Рафал Блєхач…
– Насправді мені доволі складно відповісти на це запитання, оскільки з новими записами я не так добре знайомий. Значно більше можу дискувати про класичні інтерпретації Рубінштейна чи Ріхтера, чи виконавців середнього покоління, наприклад, Крістіана Ціммермана, якого вважаю одним із найвидатніших піаністів усіх часів. Власне, повертаючися до попереднього запитання, однією із складових філософії Ціммермана є виконувати якнайбільше різної музики.
А от виконавців молодшого покоління не можу оцінити настільки компетентно, бо просто не так добре знайомий із їх здобутками. Хоча – і про це я також нечасто пригадую в інтерв’ю – у 2000 році, за три місяці до своєї блискучої перемоги, коли вперше за п’ятнадцять років шопенівського конкурсу присудили першу премію, майбутній переможець, вісімнадцятилітній китайський піаніст Юнді Лі також консультувався у мене в Техасі. Проте, згідно з моїм принципом, після одного уроку не можна вважати когось своїм учителем чи учнем. Хіба що вчитель такий талановитий, що й за одне заняття здатен зробити вихованця лауреатом (сміється). А ще цікаво, що на одній із афіш Шопенівського року в Торуні зовсім недавно поряд з’явилися імена Юнді Лі, Рафала Блєхача і … Адама Водніцького.
До речі, в останні роки зауважив ще одну тенденцію – піаніст, навіть коли виїжджає з Європи до США, часто стає там популярнішим ніж у Старому Світі, і навпаки. Тому, говорячи про знаменитостей, ми все частіше називаємо цілковито різні імена навіть тепер, у вік глобалізації.
– Ви знайомі із музикою українських композиторів?
– Знаю достатньо багато імен, але, на жаль, ще ніколи не доводилося мені виконувати їх твори. Зрештою, не набагато кращою є й ситуація із популяризацією творчості сучасних польських композиторів у світі. Крім Шопена, важко назвати якихось особливо знаних сьогодні авторів.
– Гаральд Шонберг, найвидатніший музичний критик США і лауреат Пулітцерівської премії, якось висловився про Вашу манеру виконання як про феноменальну. Чи пощастило Вам ще спілкуватися із цією легендарною особистістю?
– Ні, це була рецензія на мою платівку із записами творів Ігнаци Падеревського. Полюбляю цитувати лише її позитивну частину (усміхається). Особисто, на жаль, мені вже не вдалося поспілкуватися із автором.
– Ви не раз навідувалися до Львова, вочевидь завжди охоче. Чи вже маєте тут свої улюблені місця, вулички, закутки?
– Львів трохи нагадує мені рідний Перемишль, лише в набагато більших масштабах. Проте моя проблема – зрештою, як і в більшості музикантів чи спортсменів – полягає в тому, що, коли приїжджаю до якогось міста, то спочатку треба позайматися на фортепіано, відпочити, виспатися, знову позайматися, виспатися – а тоді виступити на концерті і їхати далі. Відтак часу для того, аби оглянути місто, майже не залишається. Радію, що під час свого останнього перебування у Львові мені вдалося поїхати разом із дружиною в “рідне&rdqu o; Комарно. Але для того, щоб направду щось полюбити в місті, треба в ньому прожити хоча б трішки довше.
– Вас влаштовує такий насичений ритм Вашого творчого життя?
– Ніколи не нарікаю на нього.
Довідка
Адам Водніцкі (нар. 1951, Перемишль) – музикант, відомий не лише в себе на батьківщині в Польщі, але на всіх п’яти континентах. Критики часто називають його “феноменальним” , “подиву гідним” піаністом. Сам Гарольд Шенберг – лауреат Пулітцерівської премії і один із найвідоміших музичних критиків ХХ ст. – назвав Водніцкого “надзвичайним віртуозом”.
Навчався у Краківській музичній академії в класі Яна Гофмана, у Гвідо Агості (Сієна, Італія) та Дьордя Себока (Indiana University, Блумінгтон, США). Лауреат низки польських конкурсів, учасник фестивалів Arundel Festival (Великобританія), Les Rencontres Internationales Frederic Chopin (Ноан, Франція), Шопенівського фестивалю в Маріанських Лазнях (Чехія) та ін. Здійснив записи на лейблах Muza, Folkways, Wergo, Klavier, Centaur і Altarus, радіо та телебаченні Польщі, Фінляндії, США, Японії та ін.
В 1973-77 роках викладав у Краківській музичній академії, в 1979р. – в Техаському університеті (Остін, США), з 1980 р. – професор Музичного коледжу Північного Техасу (Дентон, США). Регулярно проводить майстер курси в різних країнах світу. Є виконавчим редактором першого повного зібрання творів Ігнаци Яна Падеревського (видавництво “Musica Iagellonica”, Краків).
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий