Ми запрошуємо до Львова туристів. Але наші внутрішні конфлікти – з сусідами, владою, між собою доволі часто не дозволяють нам приймати гостей так, як це роблять європейські міста. Наскільки ми готові сьогодні до гостинності? Наскільки влада сприяє цій гостинності, обмежуючи час прийому гостей до 11 вечора? Наскільки толерантними є львів'яни, які живуть поблизу місць, куди постійно приходять туристи?
Андрій Іонов («Амадеус», «Вероніка», «Чорний кіт»)
«У половині випадків люди мають рацію»
Пік відвідування ресторанів в центрі міста припадає з 8 до 11 вечора. У центральній частині міста майже неможливо знайти ресторан, який би не знаходився в житловому будинку. Щільність забудови Львова дуже висока, і основне його туристичне ядро – це центральна частина міста. У Відні, Празі – всі працюють допізна, в житлових будинках, але не заважають сусідам, бо для цього багато зроблено. Треба йти шляхом напрацювання нормативів, які би задовольнили би всіх.
А щодо стосунків з сусідами, то я не знаю жодного закладу громадського харчування у Львові, який би не мав своїх історій на цю тему. Кожен мав неприємні стосунки. Сусіди можуть вимагати будь-що: відправити їх безкоштовно раз на рік в санаторій, закрити заклад, сплачувати за незручності якісь нелогічні суми. Фантазія буває різна. По ресторану «Вероніка» ми маємо дуже сумний досвід: одна сусідка вже впродовж 10 років регулярно на нас пише скарги. Написала вже більше 400 у всі можливі інстанції. І кожного разу до нас приходить повномасштабна перевірка , бо вони мають заяву від громадянина. І весь час одне і те саме: заміри шуму, перевірка санітарного стану, податкова тощо. І суть навіть не в одній скарзі, а в тому, що є однакові скарги в одну і ту саму інстанцію, яка влаштовує таку саму перевірку. Я вважаю, що не можна заганяти підприємців в такий глухий кут, коли громадянин завжди правий. Я вважаю, що якщо пройшла перевірка, і вона закінчилася певними висновками, то не можна допускати повторної перевірки, ініційованої тим самим громадянином з таким самим формулюванням. У мене, � �априклад, було з десяток перевірок по одній і тій самій підставі. Тобто тільки через те, що людина пише. Це хвора людина. Але в нас немає норми, згідно з якою я як підприємець міг би звернутися по психіатричну експертизу.
Але не можна говорити, що люди завжди неправі. В половині випадків люди мають рацію. Колись написали скаргу, що в одному з наших закладів шум. Ми зробили висновки – переробили систему вентиляції, щоб не створювала такого шуму.
Нам потрібне усвідомлення, що Львів туристичний, Львів демократичний не може існувати без великої кількості кав’ярень, кондитерських, ресторанів тощо. Щоб ці заклади нормально існували, для них потрібно створювати нормальні умови. Я цей вихід бачу у створенні, наприклад, якоїсь спільної комісії, за участю представників, наприклад, Гільдії рестораторів та посадовців, які би спільно приймали рішення у конфліктних ситуаціях.
Андрій Худо («Холдинг емоцій «!Фест»)
«Наша політика, як в американського уряду: ніколи не йти на вимоги терористів»
Загалом у нашій компанії діє політика добросусідства. Тобто з сусідами ми намагаємося будувати нормальні стосунки: вітаємо зі святами, іноді робимо ремонт у під’їзді, заміняємо якісь двері. Іншими словами, намагаємося якось мирно співіснувати. Але конфліктні ситуації все-одно виникають. І банально через питання грошей. Тобто є люди, які просто хочуть нажитися на підприємцеві, який робить якийсь об’єкт. І логіка є така: якщо відкривається якийсь об’єкт, то там крутяться мало не мільйони. У нашої компанії є чітка політика, як в а мериканському уряді: ніколи не йти на вимоги терористів.
Якщо Львів вибрав для себе розвиток туристичного кластеру як пріоритетного, то це означає, що туристів в місті буде багато і чим далі, тим більше. Це означає, що люди, які живуть в центрі, з часом відчуватимуть ще більший дискомфорт. І ми не можемо сказати в такому випадку туристам: «Вже 10 година, вам треба йти спати, бо ви заважаєте тим, хто живе в центрі». А законодавчо стосунки підприємців і мешканців до кінця не врегульовані. Уже була пропозиція по створенню у Львові такої комісії, яка би розглядала такі конфліктні ситуації і приймала � �омпромісні рішення.
Світлана Роман («Цукерня»)
«Один персонаж рубав нам сокирою труби»
Ми працюємо на дуже спокійній вулиці – у нас не грає голосно музика, ніхто не галасує. Коли була спека, то люди починали збиратися у нас десь о 7 – 8 вечора. Ми завжди працювали до 22 години. Проте саме на прохання відвідувачів продовжили роботу до 23 години.
З сусідами ми «не заїдаємося», але претензії до нас є завжди. У цілому світі в центральній частині міста живуть заможні люди, які її відбудовують. А в нас центр населений бомжами. Вони себе вважають бідними, нас – багатими. І, мовляв, якщо ви такі багаті, то все і робіть, ремонтуйте. Був один у нас тут персонаж, який нам трубу сокирою рубав…У внутрішньому дворику мешканці, наприклад, можуть лити воду на голови людям, викидати сміття. Ми викупили другий поверх, зараз робитимемо там ремонт. Спробуємо перекрити другий поверх якимось дахо м, щоб на відвідувачів не кидали сміття.
Марк Зархін («Дарвін», «Кумпель», «Кафе №1» тощо)
«Сусідка відверто заявляла: Я на вас наживуся»
У людей, які живуть в центрі міста, насправді дуже незручні умови для життя. А коли в старих будинках ще розміщується ресторан, то, очевидно, це викликає обурення. Але Львів – це туристичне місто з великим потоком туристів, який потрібно обслуговувати. І цей великий потік в основному йде в центр міста. Причому наш центр не пристосований до великої кількості ресторанів. Тобто з одного боку ми не можемо зупиняти програму розвитку міста, відповідно до якої в центрі має бути набагато більше ресторанів і готелів, ніж є сьогодні. З іншої, є м ешканці з їхніми потребами. Отже, є серйозні протиріччя. Важливо виробити якусь дорожню карту і для рестораторів, і для влади. Бо часто влада отримує якусь скаргу, приходить, закриває ресторан, а потім розбирається.
Але неправильно говорити, що всі сусіди є погані. Є чудові інтелігентні люди, є такі, які скаржаться абсолютно справедливо. Бо є ресторатори, які забувають, що в місті живуть люди, які також мають свої потреби. Зрештою, у нас є законодавство. Якщо я підприємець, і всі свої облаштування роблю згідно з нормами та інструкціями, то подобається це сусідам чи ні – це вже їхні проблеми.
Є багато людей, які просто не хочуть, щоб відкривалося підприємство громадського харчування. Є досить багато людей, які на цьому хочуть нажитися. Такі були і в мене. У мене сусідкою одного мого підприємства була жінка, яка займалася прямим рекетом. Вона була в дружніх стосунках з відставним суддею і відставним прокурором, вони проводили їй інструктаж: як себе поводити. Вона нас просто тероризувала. І врешті-решт нам довелося викупити її квартиру за неймовірну ціну і вона відселилася. Вона відкрито говорила: «Я на вас наживуся». Я вважаю , що це кримінал. І не один ресторатор з таким стикався. Тобто є цілий спектр різних сусідів: від шантажистів до культурних цивілізованих людей, які розуміють, що треба шукати компроміс і спільну мову.
Вардкес Арзуманян («Кентавр», «Тарон»)
«Насправді ми продаємо гостинність»
Як сприймає на сьогодні влада ресторатора? У мене склалося враження, що так само як і мешканець: сумно. Насправді таке сприйняття інвестора є неадекватним. Бо з чого починає інвестор? Він починає вкладати гроші в запущену, закинуту, безгосподарську, роками залиту нечистотами будівлю. У центральній частині міста фактично немає будинку, куди можна прийти, відкритися і там працювати. Як мінімум, потрібно змінити всю каналізаційну систему. Іноді в сусідніх будинках теж. У результаті у центральній частині міста за останні роки завдяки рес� �ораторам було врятовано дуже багато будинків. Але неадекватне сприйння владою інвестора призвело до того, що коли приходить інвестор, влада не йде поруч, не допомагає. Щобільше, починаючи від ЖЕКу і закінчуючи вищими інстанціями, влада йому заважає. Влада не дає дозволів, збільшує кількість усіх погоджувальних документів. Якби влада, натомість, почала сприймати ресторатора як інвестора, втішилася би йому, разом з ним увійшла би в цей будинок і сказала: «Люди, нарешті прийшла людина, яка щось зробить для цього будинку», я думаю, що з перш ого дня була би зовсім інша ситуація. І я не раз стикався з тим, що з першого дня налаштовує мешканців проти ресторатора саме влада.
Щодо стосунків з сусідами, то передовсім треба згадати про закони гостинності. Нещодавно я був в Донецьку, і бачив там величезні щити з запрошенням приїхати до Львова на вихідні. Я, наприклад, як і будь-який інший ресторатор, відчуваю себе відповідальним за це запрошення. І це стосується не лише Донецька, а загалом усіх туристів. Ми приймаємо туристів, платимо податки, і з цих податків платяться пенсії. Так, ми маємо режим роботи наших підприємст до 11 години. Але ніхто не зможе пояснити, що робити з гостем, коли настала 11 година. Коли до ва� � додому приходить гість і довго сидить, ви ж його не виженете, не скажете, що ви вже йдете спати. То чому ви вважаєте, що ми наших гостей повинні виганяти? Пояснювати якомусь сусідові зверху, що ми після 11 не заробляємо – не має змісту. Гість вже давно зробив замовлення і його оплатив, а після 11 години вечора він просто сидить. І ми не можемо сказати йому, що ми йдемо спати. Не можемо, бо ми живемо у Львові, де ми вже давно перестали бути підприємством громадського харчування, а стали сферою гостинності. Бо насправді ми продаємо гостинність . Особисто я краще зайвий раз перепрошуся перед сусідом, аніж вижену об 11 годині гостя.
…
Джерело: kava.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий