Чим завдячує опера новій хвилі популярності і як довго це триватиме – відповідь шукають на Зеленому Пагорбі
Вагнерівський фестиваль у Байройті, що днями відкрився вже у 99-й раз, як завжди, зібрав вершки німецької політичної та економічної еліти. Початок оперного свята відвідали, зокрема, незмінна опероманка Ангела Меркель, міністр закордонних справ Ґвідо Вестервеллє та інші. І вже, також традиційно, придбати квитки на вистави зміг лише кожен сьомий: з 350 тисяч заявок на квитки – виконали 58 тисяч.
Не обійшлося і без скандалів та сенсацій. Зокрема, “захворіли” перед початком засідання Вагнерівського товариства співкерівниці імпрези на Зеленому Пагорбі, зведені сестри Ева та Катаріна Вагнер, що викликало зливу невдоволених відгуків. Утім, faut pas правнучок культового романтика швидко забулося на тлі декорацій нової постановки “Лоенгріна”, якою відкрили цьогорічний фестиваль і яка водночас має шанси стати його найбільшою сенсацією.
Цього разу до роботи над спектаклем запросили молодого латвійського диригента Андріса Нельсонса. Сьогодні йому 31 рік – стільки ж, скільки було й Вагнеру, коли той задумав “Лоенгріна”, виїхавши із рідної для Нельсонса Риги. “З ризьким диригентом, який дебютував у Байройті в рекордно молодому віці, на фестиваль музики Вагнера повернувся романтизм. “Лоенгрін” в інтерпретації Нельсонса – не пафосно-приторна казочка про лицаря на лебеді, а зворушлива спроба молодого композитора – ровесника диригента – � �аблизитися до головної теми свого життя”, – цитує “Німецька хвиля” відгуки критиків.
Увесь світ – лабораторія
Режисуру цьогорічної прем’єри публіка винагородила вже звичним у Байройті “буканням”. Його співвідношення із вигуками “браво” для нової роботи славетного оперного режисера сучасності Ганса Нойєнфельса становило приблизно 50 відсотків. Досі 69-літній Нойєнфельс був одним із небагатьох, кому вдалося зробити ім’я в т.зв. “режисерському театрі”, як прийнято у світі називати оновлену оперу, майже не звертаючись до опер Вагнера. Попри те, що свого часу Нойєнфельс навіть був відзначений Байройтською преміє� �, відомим його зробили вердієвська “Аїда” в 1980 р. на сцені Франкфуртської опери – режисер вирішив дати головній героїні фах прибиральниці, та моцартівське “Викрадення з сералю”. Останніми резонансно-скандальними постановками можна вважати “Летючу мишу” Йоганна Штрауса на Зальцбурзькому фестивалі в 2001 році та “Ідоменея” Моцарта в 2003-му, що спричинила справжній релігійний скандал. Режисеру вдалося посваритися з усіма конфесіями одночасно, завдяки сцені, в якій герой витрушував з мішка голови Посейдона, Христ а, Будди і пророка Мухаммеда. Виставу в Deutsche Oper навіть на певний час заборонили.
Нойєнфельс відомий також як активний публіцист, котрий розвиває тему Regie-театру на шпальтах газет та часописів. Вагнерівського “Лоенгріна” він уявив собі в лабораторії, повній піддослідних щурів, на яких переодягнув цілий величезний байройтський хор. Єдиними людськими істотами є Ельза і Лоенгрін. Періодично також з’являються статисти в костюмах лаборантів, які роблять щурам, що в процесі вистави стають усе більше схожими на людей, уколи і заганяють їх по клітках… Солістами в резонансній постановці виступили но ві зірки німецької оперної сцени Аннетт Даш та Йонас Кауфман.
Хто вбив класичну оперу?
У своїй сенсаційній книзі “Хто вбив класичну музику?” американський журналіст Норман Лебрехт шукає відповідей у надмірно комерціалізованому сучасному суспільстві. Коли б запитання стосувалося опери – улюбленого колись жанру, що поступово почав втрачати позиції популярності в ХХ ст. – однозначну відповідь навряд чи вдалося б знайти. Намагаючись урятувати ситуацію, зробити “плюшеві” спектаклі ближчими до сьогодення, починаючи з 1970-х років режисери на всі лади осучаснюють барокові та романтичні шедеври.
Одним із найважливіших відправних пунктів історії “режисерського” театру стала постановка Патрісом Шеро “Персня Нібелунгів” у Байройті 1976 року. Щоправда, на той час один із знакових кінорежисерів сучасності був автором лише однієї стрічки, “Плоть орхідеї”, проте П’єр Булєз, котрий виступав диригентом-постановником тетралогії, розгледів у молодому режисерові неабиякий потенціал. У чотирьох спектаклях, вельми неоднозначно сприйнятих публікою і пресою (чого вартує лише хрестоматійна розгромна рецензі� � у “New York Times”, де режисера називали убивцею-самогубцем) , Шеро розгорнув історичну перспективу життя Європи між двома революціями – Великою французькою і Великою жовтневою, використавши літературні реалії цих епох, а пізніше навіть випустив книгу коментарів постановки. Щоправда, через тридцять років сам режисер зізнався в одному із інтерв’ю: “Двері-то я відкрив, але небагато туди ввійшли. Всі використовують лише провокації, які я зробив у “Персні”, але мало хто працює зі співаками як із акторами, вибудовує драматичн і образи. Всі вчепилися можливості змінювати епохи, переписувати сюжети – та найчастіше це перетворюється в демонстрацію режисерського еґо, а це нудно.
Отож, двері залишаються відчиненими…”
Сьогодні “Перстень” Шеро є не лише класикою жанру, але й, порівняно з тими експериментами, які здійснили його наступники, може бути рекомендований для перегляду навіть дітям шкільного віку. “Відчиненими дверима” справді скористалися десятки режисерів: хтось щиро прагнув оновити “плюшевий” жанр, хтось – на скандалі та епатажі зробити собі ім’я. Але головного результату було досягнуто – опері повернули публічний резонанс. Свідченням чого є щорічний Вагнерівський фестиваль у Байройті.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий