На жаль, сильних творчих жінок-особистостей України таки можна порахувати на пальцях. До них, вважаю, впевнено можна зарахувати й Людмилу Таран – лауреата "Поетичних майстерень" 2000 року, авторку чотирьох поетичних збірок. Як стверджують критики, "поезія Л. Таран за віршованим ритмом подібна до музичних акордів, крізь які прориваються словесні обертони суто жіночої лірики".
Свій талант володіння словом вона відшліфовує літературною критикою та публіцистикою. Письменниця пише про жінку і як жінка, однак із притаманною чоловічою стриманістю та ретельною скрупульозністю (маємо на увазі розвідку "Жінка як текст" – про Емму Андієвську, Соломію Павличко й Оксану Забужко, а також своєрідне продовження праці "Жіноча роль", – "Газета"). Вона пробує себе в різних жанрах (щойно в ЛА "Піраміда" вийшов новий роман Л.Таран "Дзеркало єдинорога"), однак вважає, що передовсім її жанр – новели, і хоче до них п� �вернутися. У розмові з пані Людмилою ми дізналися про її візію жінки сьогодення, "зраду поезії" і так званий комплекс незалежності, на який "хворіє" письменниця.
Заборонила собі
приїжджати у Львів
частіше, ніж двічі на рік
– Під час останніх відвідин нашого міста ви назвали його своїм немеркнучим коханцем, до якого мріяли потрапити ще зі студентських років. У чому полягає ваша візія романтичного образу Львова?
– Цю романтичну візію докладно змалювала в оповіданні-есеї Love Story, яке надруковано в книжці "Ніжний скелет у шафі� �� (видавництво "Дуліби"). Мені не хотілося б переповідати те, що саме описала на 17 сторінках. Скажу тільки, що відчуття закоханості в місто Лева настільки боюся втратити через звикання до його неповторності, через зникання того очуднення, яке пильную і бережу, що заборонила собі приїздити сюди частіше, ніж двічі на рік… Саме тому намагаюся, прибувши до Львова, якнайбільше бути з ним на самоті – так більше побачиш і почуєш. Утім надзвичайно ціную всіх друзів і приятелів, яких маю тут. Це про них мріяла в далекі студентські роки. Мрії зд� �йснюються!
– Також ви зізналися, що перед львівською публікою хвилюєтеся більше, ніж у Києві. Невже львівські читачі вимогливіші? Чи, може, замкнутіші, тому до них складніше достукатися?
– Справді, перед цьогорічним виступом, зокрема в "Кабінеті", піймала себе на тому, що хвилююся більше, ніж десь у Києві на презентаціях своїх книжок. Може, тому що львів'ян бачу рідше, ніж киян, та й у гостях почуваюся інакше, ніж удома. У Львові – відповідальніше.
Я – не борець і не бунтівниця. Мабуть, замало моці
– Нещодавно ви відзначили 20-р� �чний ювілей творчої діяльності (якщо взагалі можна творчість вносити в певні часові рамки). Як життєвий досвід впливає на творчість?
– Звісно, впливає та ще й як! Думаєш, що стала мудрішою, спостережливішою, набула хоч якоїсь майстерності – принаймні у своїх вимірах… Я ж починала, як це здебільшого буває на наших широтах, із поезії. Потім наче несподівано для себе почала писати літературну критику. Ніколи не гадала, що прийду до прози. І раптом пішла проза. Тобто твій досвід вимагає певного втілення у відповідній, адекватній формі чи д� �скурсі… Це так цікаво, що певні речі відбуваються начебто поза твоєю розумовою настановою, діють самі по собі.
– У вашій творчості переважають матеріали про жіночу ідентичність, пошуки нею власного письма, де чоловіки дуже часто постають нібито без "власних" гендерних стереотипів. Однак це зовсім не фемінізм, у чому звинувачують вас недалекі. То що це? Бунт проти сьогочасного становища жінки? Чи, може, бунт проти самої жінки?
– Скажу відразу: я – не борець і не бунтівниця. Мабуть, замало моці! Однак, коли почала замислюватися над в� �асним життям, то виявила (і надалі виявляю) чимало несподіванок, які стосуються особистісної і жіночої ідентичності. Тож узяла на себе скромне завдання оприлюднювати ці роздуми на письмі як письменниця і журналістка. Проте в прозі аж ніяк не є феміністкою (даремно цього слова багато хто боїться!) Через історії жінок – так би мовити, внутрішні та зовнішні – хочу нагадати (і собі), що ми, жінки, так само, як і чоловіки, маємо право на власний простір, на самореалізацію – не лише в родині й не лише серед сковорідок і каструль. Наші діти хочуть бачити нас і найвродливішими, і найталановитішими мамами.
Жіноцтво – основна
читацька аудиторія
– Як визначив вашу творчість львівський літературознавець Юрко Кучерявий, "ви пишете не про жінку і не для жінки. Ви пишете, як жінка". Чи дратує, коли вживають терміни "жіноче чтиво, жіноча література" тощо, тим самим якось применшуючи її значимість?
– Дуже вдячна Юрієві Кучерявому за спробу відчитати щось, притаманне нібито саме моїй скромній постаті. Але я таки пишу і про жінку, і насамперед для жінки. Це – моя основна читаць� �а аудиторія. Однак була заскочена, коли Василь Герасим'юк, якому побоялася подарувати свою першу прозову книжку (той "Ніжний скелет…"), раптом сказав такі слова, що окрилюють. А потім і від інших чоловіків мала читацькі "освідчення".
Щодо "жіночого чтива, жіночої літератури", то, певне, поблажливість, а то й зневагу викликають легкостравні твори, які "опускаються" до рівня читача, не ставлять за завдання спонукати їх до роздумів. Але ж і масова література має право на існування! Щодо мене, то навіть жіночих журналів не читаю: дуж� � нудно!
– В одному з інтерв'ю ви зізналися, що маєте так званий комплекс незалежності: намагаєтеся мінімізувати свою залежність від чоловіків і від обставин, нехай навіть ціною нижчого життєвого рівня. А чи може стати ціною такої незалежності творчість?
– Саме і намагаюся унезалежнити себе, де тільки можу, заради свого писання та ще, приміром, змогою мандрувати. Коли не пишу і не мандрую, то почуваюся просто хворою. Щодо мого комплексу незалежності загалом, то він полягає в постійній потребі мати власний психологічний простір. Я п роаналізувала – це почуття мала з дитинства, але не усвідомлювала його. Дуже люблю гарне товариство, є людиною комунікабельною, але мені, скільки себе пам'ятаю, було дуже цікаво на самоті…
– Ваші книги перекладено іноземними мовами. Чи відомо щось про іноземну рецепцію ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
– Мою скромну творчість не надто багато перекладено по світах. Але тішуся, що англійською мої твори переклали Вірляна Ткач, Ванда Фипс і Майкл Найдан зі США, литовською "озвучив" знаний поет Антанас А. Йонінас, який, до речі, побував цьогоріч на Форумі видавців і був у захопленні від Львова, чеською – Рита Кіндлерова, фантастична й фанатична популяризаторка українського письменства. Портал "Літакцент" улаштував опитування стосовно перекладання творів сучасних авторів за кордоном. Дивно, але моя відповідь викликала сотню відгуків! Основна моя думка: ми, українські літератори, не дуже зацікавлені у просуванні себе у світі. Ми – ледачі й необов'язкові. А про знання іноземних мов краще промовчу…
– Тоді відразу наступне запи� �ання по темі: як гадаєте, чому й досі в Україні не існує як такого публічного іміджу письменника?
– У нашій державі цей імідж тільки-но починає формуватися. Нехай це п'ять-шість нині знаних імен, але вони є! Нам постійно закидали, що Україна – провінція, глухомань… Воно й не без того, але ми – таки не Скотопрігоньєвск і не Красноє Собакіно!
Моя візія жінки сучасної – це особистість, яка поважає себе, а не шукає "папіка", який утримував би її
– 2007 року ви вперше постали перед читачами як прозаїк. Зізнайтеся, що стало поштовхом до, за в изначенням Василя Герасим'юка, зради поезії? Невже у верлібрах стало тісно?
– О, ви таки знаєте про ці слова Василя! Верлібри, до речі, я писала дуже рідко. Натомість завжди любила білий вірш. А щодо зради… Це якесь метафізичне явище: перемикання "творчого апарата". Школяркою також писала оповідання, але відчула, що на той момент це було не моє. А коли прийшла зрілість… І знаєте, що стало поштовхом писати прозу? Закохалася. І після циклу віршів мене просто "накрила" потреба "переварити" свою ситуацію в оповіданні. Така ось психотера� �ія…
– Ви не цураєтеся писати літературу, за вашим же визначенням, яку хотілося б почитати після роботи. Не комплексуєте, що деякі ваші твори потрапили в серію "книжечок для дамської сумочки", які так зручно читати у громадському транспорті?
– Не комплексую, хоча спершу трохи аж злякалася, зважаючи на назву серії "Дулібів". А потім сказала собі: нехай це буде така "ніжна пастка" для певних читачів. Може, щось візьмуть для себе такого, що спонукає задуматися і над власним життям…
– На завершення: знаю, що намагаєтеся оминати та� �у "заяложену" нині тему гендерної рівності, емансипації, фемінізму через насамперед неправильне їх розуміння більшістю. Однак цікаво інше: яка ваша візія справжньої жінки сучасності?
– Ні, не намагаюся оминати тему гендерної рівності та жіночої емансипації. У нас і справді чимало навіть журналістів, не знаючи доладу, що це таке, поспішають висміяти актуальні, життєво необхідні настанови. Як журналістка побувала у Швеції, де бачила, як ідеї гендерної рівності, втілені мудро й послідовно, полегшили життя й жінок, і чоловіків. Зокре� �а, останнім вони нагадали про емоційний зв'язок із дітьми, про те, що нав'язані патріархальним суспільством стереотипи жіночих і чоловічих ролей добряче псують нам стосунки й навіть можливості заробітку. О, це окрема й довга розмова!
А моя візія жінки сучасної – це особистість, яка поважає себе, не квилить і не шукає "папіка", який утримував би її, а проторює власну дорогу, не забуваючи, що головне в житті будь-якої людини – гармонія в душі, відчуття себе дитям Божим…
Розмовляла Оксана Жила
Джерело: gazeta.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий