Сьогодні виповнюється 75 років Гії Канчелі
Кожному знайома весела пісенька “Чіто-Гвріто” з кінофільму “Міміно”, проте не кожен знає, що її автором є один із націкавіших серйозних композиторів сучасності, відомий передовсім як автор симфоній – Гія Канчелі.
Родіон Щедрін назвав його “аскетом з темпераментом максималіста”, а Альфред Шнітке в анотаціях до платівок писав: “У симфоніях Канчелі за порівняно короткий час (20 – 30 хвилин) ми встигаємо прожити ціле життя або цілу історію. Але ми не відчуваємо поштовхів часу, ми, немов на літаку, незважаючи на швидкість, ширяємо над музичним простором, тобто часом… Таке відчуття форми, при всій своїй новизні, сприймається як об’єктивне й глибоко переконує – ми сприймаємо його як таке, що існувало завжди, але чому� �ь ніким до Канчелі не було зауважене. Тут втрачають сенс усі попередні міркування про форму й динаміку, про традиційне й небувале; все це з’являється в новому світлі, і ми ще довго будемо осягати всю невинайдену новизну цього дивовижного композитора”.
Гія Канчелі народився 1935 року в Тбілісі, там же закінчив геологічний факультет університету, а потім консерваторію. З 1967 по 1986 рік він написав сім симфоній, за Четверту симфонію в 1976 році композитор отримав Державну премію СРСР.
З 1991 по 1994 рік композитор жив у Берліні, а з 1994 року й донині – в Антверпені. В 1995 році Канчелі був запрошеним композитором Антверпенського філармонічного оркестру. Тільки за останні десять років Гія Канчелі написав близько 20 симфонічних і камерних творів, які виконують у кращих концертних залах найвідоміші оркестри й музиканти.
Музика Гії Канчелі – це й спектаклі тбіліського Театру ім. Шота Руставелі: “Кавказьке крейдяне коло”, “Річард ІІІ”, “Макбет” і “Дванадцята ніч”, а також “Цар Едіп” на сцені Національного театру ім. І. Франка в Києві; це саундтреки до чотирьох десятків художніх фільмів, серед яких “Міміно” і “Кін-Дза-Дза”, “Не журись” і “Ханума”. В 1987 році Канчелі нагороджений відзнакою Російської кіноакадемії “НИКА” як кращий композитор року. Кавалер Ордена Честі, лауреат театр� �льних премій “Чайка” і “Тріумф”.
А ось що розповів в одному із інтерв’ю російському телеканалу “Культура” Гія Канчелі про себе, свою музику і творчий процес:
“За те, що став музикантом, я маю бути вдячний джазу, в який закохався в юності і який люблю донині. І, коли б не джаз, я, напевне, не повернувся б до музики. А до музики мене спонукало повернутися таке. Студентом геологічного факультету Тбіліського університету, який я абияк та закінчив, я пішов у перший геологічний маршрут, а це – 17 кілометрів у страшенну спеку. А коли повернувся, я взяв папір та олівець і вирішив виписати ті спеціальності, які не вимагають тривалих піших переходів. І музика виявилася для мене тією галуззю, що цікавила найбільше. Усе – завдяки джазу. Ну, а потім, коли я вступив до консерваторії, сталося так, що моя мрія – коли-небудь стати перед біг-бендом – не здійснилася, я почав писати в основному симфонічну музику. І працював все життя в театрі й у кіно. Так що джаз мені дуже допоміг.
А в музичній школі я завжди із задоволенням грав Баха, якщо це повільна музика. Швидку музику мені було важко грати, тому що треба було сидіти й вигравати всі пасажі по багато разів, що мені ніколи не вдавалося. Я вже не кажу про етюди тощо… Так от, за Баха я одержував (коли були іспити, окремо виставляли оцінки за сонату, за прелюдію й фугу, за якусь музичну п’єсу й так далі) досить пристойні оцінки, а з усіх інших музичних форм – не дуже. Але абияк я цю музичну семирічку таки закінчив. А потім повернувся до музики л ише через багато років. Я вам уже розповів чому…
…Можу сказати, як я працюю. Це страшенно болісний, нескінченний процес, що вимотує душу й життя. І найжахливіше – у моєму випадку – не буває ніяких пауз. Навіть коли я закінчую якийсь твір і наступає момент, коли я хотів би трішки перепочити, то все одно триває дуже напружена внутрішня робота, і я увесь час думаю про те, що я маю написати, чому я маю написати, навіщо і як. І цей виснажливий процес, він просто не відступає. А потім, після багатьох роздумів, уже починається робота – ще більш складна, тому що скласти, придумати якусь канву, драматургію, форму ще можна. Але опісля, коли ти починаєш втілювати все це на практиці, починаються інші труднощі, і тебе увесь час щось не влаштовує, увесь час ти думаєш, що можна зробити краще, і так далі, і так далі. І це триває безконечно. Єдиний процес, що приносить мені задоволення, – це коли я пишу партитуру для оркестру. Але все вже має бути для цього готовим. І от тоді я вже можу сидіти по 14, по 16 годин на добу, не встаючи, і писати партитуру.
Але перш ніж писати партитуру, я не можу всидіти взагалі. Мені доводиться увесь час вставати, кудись виходити, відволікатися, потім знову повертатися. Але я думаю, що в кожного композитора й, взагалі, у кожної людини, яка пов’язана з творчістю, це все індивідуально.
Одного разу мене запитали, яка мить є для мене найприємнішою в житті, на що я відповів буквально таке: “Коли закінчується який-небудь твір у переповненому залі, оркестр завершив свою гру, диригент стоїть, публіка мовчить… Кілька секунд тиші… Оце для мене і є найбільшим щастям. І що довше ця тиша триває, то більше вона мене зачіпає”.
До теми:
Так трапилося, що Андрій Петров не міг зі мною працювати в фільмі “Не журись!” – він тоді писав музику до російсько-американської картини.
– А може й добре, що я зайнятий, – сказав Петров. – Фільм грузинський, візьми грузинського композитора. У Тбілісі є дуже гарний молодий композитор Гія Канчелі.
Прилетів у Тбілісі, познайомилися. Канчелі – невисокий, лисуватий, з вусами. (Тоді так само можна було описати й мене. Але, на відміну від мене, вигляд у Канчелі завжди був дуже акуратний і дуже серйозний.) Канчелі запитав, яка потрібна музика.
Обговорювати музику завжди складно. Але я, як зміг, пояснив: в “Не журись!”, крім авторської музики потрібна ще національна (застільні пісні й танці) і шизонута, дурна – та, котру грає оркестр доктора Левана. Фільм про лікаря Бенжамене Глонті, що вчився в столиці (у Петербурзі) – тобто авторська музика має бути ближчою до європейської. Але лікар – грузин, отож, і Грузія в фільмі має бути присутньою…
Обговорили ми все це з Канчелі, і він почав працювати. Через два тижні Гія приніс ескіз основної теми. Награв. Я сказав, що добре, але треба ще пошукати.
Через два тижні він приніс іншу мелодію. Я знову сказав, що добре, але попросив пошукати ще. А через два дні Канчелі прийшов до мене в готель і сказав:
– Я подумав і зрозумів – як композитор я вас не влаштовую. Щоб не ставити вас у незручне становище, я сам відмовляюся працювати в цій картині.
– Каші хочеш? – запитав я.
Я саме варив собі вівсянку на вечерю.
– Хочу, – похмуро сказав Канчелі. І додав, – з варенням.
На столі стояла банка горіхового варення, що принесла мені двоюрідна сестра Тако. З’їли кашу. Запитую:
– Чаю хочеш?
– Хочу. – І поклав собі ще варення. (Канчелі дуже любить солодке.)
У номері стояло піаніно, і я попросив Гію награти ту тему, що він мені показував минулого разу. Гія награв.
– Красиво, – сказав я. – Гарна мелодія, іскриста.
– Але ви ж сказали, що це нам не годиться!
– Нам – ні, не годиться. Треба ще пошукати.
З тих пір ми так і працюємо. Уже більше тридцяти років до моїх фільмів пишуть музику то Петров, то Канчелі.
У “ Кін-Дза-Дзі” є номер – музика інопланетян. Культура на планеті, куди потрапили наші герої, перебуває в повному занепаді, навіть мова звелася до двох слів: ку і кю. І музика, що виконують інопланетяни Уеф і Бі (Леонов і Яковлєв), має бути дуже примітивною й дуже бридкою – приблизно, як бритвою по склу шкребуть. Канчелі написав мелодію. Я сказав, що годиться, але треба спростити.
– Куди ще спрощувати? Тут і так цілковитий примітив.
– Зроби ще примітивніше.
Гія з огидою зіграв спрощений варіант на піаніно.
– Так?
– Приблизно.
Наступного дня стали записувати музику в студії.
Викликали всього двох музикантів. Чудовий піаніст Ігор Назурук (я з ним увесь час працюю) шукав неприємні звуки в синтезаторі, а скрипаль намагався погано зіграти на скрипці.
– Ну, по-моєму, гидотніше вже виконати неможливо, – підсумував Канчелі. – Давайте писати.
Він дуже страждав, слухаючи цю какофонію.
– Ні. Занадто нейтрально. Має бути гірше, – сказав я й сам взяв скрипку. Моє виконання всі визнали таким огидним, що далі нікуди. Але чогось все одно не вистачало… І тут я побачив – у кутку валяється старий іржавий замок. Спробував – замок розкривався з напрочуд огидним скрипом. Попросив скрипаля пограти на замку… Знову не те. Треба ще спростити мелодію.
– Тут і так усього чотири ноти залишилося! – розлютився Канчелі.
– Залиш дві!
Канчелі з люттю покреслив ноти. Зіграли.
– Уже тепло, – змилостивився я. – Але хотілося б ще бридкіше…
А ввечері в консерваторії виконували Четверту симфонію Канчелі. І, вперше слухаючи його симфонічну музику, я зрозумів, що маю справу з видатним композитором. Мені стало соромно. Чим я змушую його займатися! Наступного дня в машині, коли ми їхали на студію, я сказав Канчелі:
– Гія, давай, поки ми пишемо цей інопланетянський номер, ти посидиш у музичній редакції.
– Велике спасибі, – зрадів Канчелі. –Ти навіть не уявляєш, від якої муки мене збавив.
Приїхали. Канчелі відразу пішов у музичну редакцію, а я – в студію. Назурук і скрипаль були вже на місці. Назурук витяг з портфеля шматок скла й запропонував пошкребти по ньому бритвою.
– Як?
– Те, що треба! – зрадів я.
– А що, замок відміняється? – запитав скрипаль.
– У жодному разі! Грають всі, плюс скло.
– А хто ж буде грати на склі?
– Леночка.
Я попросив пограти на склі свого асистента по акторах Леночку Судакову. Вона почала шкребти, але якось не так. А потім їй взагалі зробилося недобре від цього звуку, вона кинула бритву й утекла.
– Потрібний музикант, – сказав Назурук.
І я подзвонив у музичну редакцію й викликав Канчелі.
Так живий класик цілу зміну шкріб бритвою по склу.
(Фрагмент із книги Георгія Данелії “Безквитковий пасажир”, М.: Эксмо, 2004)
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий