Фірмовий стиль прози письменниці особливо яскраво сконденсований у цій збірці оповідань. Це густа, майже на межі терпимого, проза, читання якої трохи нагадує підглядання чужих наркотичних фантазій. Але не в документальній, а у чистій естетичній формі. Ця проза одночасно цинічна і зворушлива, по-дитячому наївна і по-дорослому вишукана, її можна читати як прозову цілісність або як поетичні фрагменти. Й одне, й інше справляє доволі сильне враження.
Макс чує, як Мрія роздягається. Кладе довге намисто на скляну поличку. Макс згадує обкачану океанським шумовинням рінь. Дерев’яні кісточки намистин випромінюють тепло її грудей, відбиваються у дзеркалі звивчастими нагромадженнями. Макс відчуває сфери і півсфери Мріїної кімнати та Мріїного тіла, з’єднані гармонією нескінченності чайної троянди – ружі вітрів-та-вітрил. Світло лампи обливає жовклим і вохряним. Макс бачить музику Мріїного дихання – буквально як фізіологічний процес: тріпочуть ніздрі, рухаються мінливими � �кваріумними рибами вії, пульсує слимачок у вкритій водоростями мушлі. Він відчуває її волосся її шиєю, чує погляд і розмовляє з ним пальцями свого тіла, що знає глибину безодні.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий