Про неї її колега та подруга Маріанна Кіяновська пише, що вона "зрілий художник із довершеним відчуттям мови, стилю, з досконало вивіреною палітрою барв і образів, зі сформованою манерою письма". Вона почала віршувати в п'ять років. У сім-вісім майбутня письменниця вже змайструвала власну книжечку з віршами, а в одинадцять її вперше надрукували. Під час навчання в університеті її ніжно кликали Мавкою, а її маму, викладача музики, за її величезні сірі очі та пишне волосся учні називали Русалкою.
У дитинстві, пригадує письменниця, вона, наче Леся Українка, постійно хворіла, тож їй "не залишалося нічого, крім сидіти вдома, читати та малювати, реготати разом із Пеппі Довгою Панчохою і ридати над королем Мацюсем Януша Корчака і Діккенсовим Олівером Твістом".
Про жіночу літературу й не тільки про неї, через призму бачення головного редактора "Видавництва Старого Лева", поеткою, дитячою письменницею, літературознавцем і публіцистом Мар'яною Савкою.
Писати вродливій жінці той самий сенс, що й невродливому чоловікові – отр� �мувати задоволення
– Свого часу ви сказали доволі-таки радикальну тезу: "Письменники, як і більшість творчих людей, потребують певного захоплення собою. Їх хлібом не годуй – але дай погрітися у променях слави". Проте будь-хто, хоча б частково знайомий із вами, заперечить цю тезу щодо вас. Відкрийте таємницю, як удалося не захворіти на "зірковість"?
– Хіба "зірка" може захворіти на "зірковість"? Сміюся. Я розумію, про що ви. Але мене насправді дуже смішать люди, яких розпирає від власної значущості. Мене взагалі багато що смішить. Наприклад, серйозні маски, з якими люди роблять серйозні справи. А особливо, коли заводять серйозні розмови. Один старший письменник якось запитав мене: "А чого ти так усміхаєшся до речі і не до речі? Тобі що, так радісно живеться?" Я не перебуваю в ейфорії, мене дуже легко "пробити" на сльози, мене розчулюють навіть сентиментальні фільми про людські почуття. Найбільше мене розчулюють діти, якщо їх скривдили. Але хіба в нашому житті мало причин радіти? Жартувати? Сміятися? Хоча б із себе. Нещодавно купила собі в одному з київських перехо дів кашкет, а оскільки було холодно, то відразу нап'яла на голову й побігла. Метрів за тридцять раптом відчула, що ззаду щось теліпається. Це був, звичайно, величезний цінник. Я від душі розреготалася, бо йшла на зустріч із серйозною людиною – відразу собі уявила всю картину.
А про потребу творчих людей у "променях слави" я не брехала. Страх як люблю це – в момент, коли читаєш вірші й відчуваєш, як увесь зал "тримається" за твій голос. А найкраще бути в центрі дитячої уваги. Останнім часом часто маю зустрічі з малими дітьми, і коли вони на мені "висять", – це справжнє щастя.
– Дещо підступне запитання: Юрко Винничук свого часу вклав в уста одного зі своїх літературних персонажів такі слова: "Я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі – поезія"… А ви погоджуєтесь із цим твердженням?
– Ах, це сказано не без чоловічого сексизму і водночас не без шарму. Так, жінка – це вже поезія. А писати вродливій жінці той самий сенс, що й невродливому чоловікові – отримувати задоволення.
– Поділіться своїм театральними досвідо м. Якось ви зізнались: "Я поводилася на сцені так, як відчувала". А чи завжди вдається поводитися так, як відчуваєш у житті?
– Мені живеться природно. На сцені також природно – в цьому й "фішка". Але це не означає, що поводжуся в житті так, як на сцені. Часто забавляюся: ось у цей момент доречно зіграти солідну даму, а тут годиться стати дитиною і стрибати в хороводі, а тут – повести бровою, як фатальна жінка. Все це весело. І природно.
– А у книгах (маю на увазі бути завжди відвертим із читачем)? Узагалі, пишучи, ви думаєте про читача чи вл асне про текст, його зміст і форму, його позачасовість тощо?
– Люблю змінюватися. І у віршах теж. От "Бостон-джаз" був моїм свідомим експериментом, грою, але передусім для себе самої. Мені цікаво читати відгуки на цю книжку. Хтось закидає "заниження стилю" – мовляв, королеви не фарбують нігті привселюдно. Згодна. Але "на сцені" все відбувається привселюдно. У цьому й кайф. Ця книжка – шоу одного поета. Тобто моє власне. Тут я сама собі режисер.
Не жіноча то справа
куховарити
– Ви впевнено спростовуєте тезу про неможливість пороз уміння двох творчих людей. У вас доволі тісні дружні стосунки з письменницею Маріанною Кіяновською, а ваш обранець Юрко – гітарист "Мертвого півня". Узагалі ви відома творча пара у Львові. Поділіться, як досягаєте гармонії взаємостосунків?
– Дуже просто: коли ми говоримо, то намагаємося одне одного чути. Я щаслива, бо поруч люди, які мене справді люблять і яких я люблю. Юрко дуже чуйний чоловік, шляхетний і як людина творча поважає мій творчий простір, мою внутрішню свободу, він мій перший читач. Коли ми з ним розмовляємо, щось спіль� �о придумуємо, то з'являється ефект синергії, що страшенно допомагає в нашій роботі. А Маріанна – справжній вірний друг, надзвичайно чесний. Так складається, що мене завжди оточують найкращі люди. Не знаю, чим я це заслужила.
– Дещо світське запитання: Свого часу ви сказали, що збірка поезій "Бостон-джаз" – то ціла булка, густо напхана родзинками, тобто фотографіями, створеними під час мандрівки Сполученими Штатами. А як щодо справжнього випікання булок? Любите кухню?
– Булок не випікаю. От Юрко може спекти торт чи кекс. Готую на щод ень доволі смачно, супи й борщі в мене те, що треба, люблю готувати для гостей, але кухня мене швидко втомлює. Намагаюся (от і через вашу газету) порадити моєму чоловікові більше самому готувати – бо не жіноча це справа.
– Тоді письменницька діяльність – це вивільнення з пут жінки-домогосподарки чи радше переймання сильних чоловічих рис, а відтак спростування в ній жіночності?
– Якби була домогосподаркою, то просто померла б. Наш із чоловіком побут поки що не такий великий, щоби з ним не впоратися, але хатні робітниці в білих фартуш� �ах із фільмів про буржуїв викликають у мене замилування. Щоправда, з власного досвіду й історій із життя моїх подруг-письменниць знаю, що письменницька справа не вивільняє жінку з пут побуту, а радше заплутує побут. Добре було б "мухи отдельно" і "котлеты отдельно", бо коли пишеш, то якось не думаєш про прання й борщі. Тут у пригоді можуть стати літературні стипендії або вилазки "на село", "за кордон", "у бібліотеку", "в нічну варту" тощо.
– Однією з невиправданих несправедливостей світу ви назвали відсутність у Львові моря, ад� �е місто через свою мультикультурність у середньовіччі справді справляло враження портового. А чого ще вам бракує у Львові (а також чого не вистачає у Львові загалом)?
– Іще у Львові бракує квітів. І книгарень! І рівних доріг! І усмішок!
Розмовляла Оксана Жила
Джерело: gazeta.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий