Коли познайомився з пані Оленою, вона скромно представилася тільки науковцем, який пише дисертацію на тему рубаїв і сумлінно вишукує по країні поетів, котрі поважають цю поетичну форму в своїй творчості. Знайшла вона й мене. Я, звісно, відгукнувся на лист пані Олени-науковця, не підозрюючи, що маю справу ще й із поетесою.
Олена Рижко – доцент кафедри слов'янської філології та загального мовознавства Київського міжнародного університету. Після захисту кандидатської дисертації "Рубаї в жанрово-стильовій системі української поезії другої половини ХХ ст." видала, зокрема, монографію "Рубаї в українській поезії: від канонізованої строфи до поліжанру". А ще пані Олена – член НСПУ, автор п'ятьох поетичних збірок. Письменниця така, як її лірична героїня. Вона любить і ненавидить водночас (мабуть, як і кожна жінка), вона воює за Заратустру, нехай і опос� �редковано, вона "виймає серце з грудей і кров'ю пише", тобто серцем усе ж таки.
Поезія – єдина територія свободи
– У вашій останній збірці "Любов/ненависть" натрапив на такі рядки: "Я з тих / небагатьох, / кого насправді / цікавить / душа". Поезія і стала тим інструментом до душі?
– Знаєте, коли запитують, що для мене поезія, завжди відповідаю – це єдина територія свободи. Вочевидь, першим це збагнув мій добрий янгол-охоронець – Іван Дзюба, якому, власне, й завдячую поверненням у поезію.
– Чи життя – таки гра, за Йоганом Гейзін гом (Homo Ludens)?
– Вочевидь, запитання постало як реакція на той невеликий пасажик, що його замість передмови вміщено в моїй останній у часі поетичній книжці "Любов/ненависть". Він, своєю чергою, є маленькою автоцитатою з тексту, який готують до друку у видавництві "Факт". Згадую про це не для того, аби "заслужити" закид у продукуванні "еґо-романів", а з єдиною метою: ствердити, що життя – таки гра (такого висновку дійшла значно раніше, ніж прочитала працю Гейзінги), й що ця тема мене "не відпускає".
– Якщо так, то де її більше: в побут� �, в науковій роботі, у вихованні дітей, у поезії?
– Якщо звернутися до того-таки Гейзінга, то гра – це "сама свобода". В побуті вона (свобода) неможлива за визначенням. У вихованні дітей більше обмежень, аніж свобод. У науковій роботі можливостей значно більше, але й тут треба бути уважним, аби розмисел не перетворився на "голе" розумування. Зостається – поезія.
Розчарувавшись Києвом, навіть покинула писати
– В одному інтерв'ю ви зізналися, що в дитинстві хотіли бути космонавтом…
– Так. Виросла на фантастичних (Бєляєва й Були� �ова) та історичних романах (період становлення й розвій Київської Русі). Тому понад усе хотілося переконатися, що ми, люди, не єдині у Всесвіті. А ще уявляла себе княгинею Ольгою. Великою княгинею, яка мешкає в найкращому місті на землі – Києві – і дбає про свій народ, його розквіт і благополуччя, багатство й добробут своєї країни, її могутність і велич. Тобто – типова фантазерка й невиправна оптимістка, від чого багато розчарувань. Як-от, скажімо, коли вперше побачила реальний, а не вимріяний Київ. Розчарування було настільки глибоким, що я навіть покинула писати. Хоча ці самі риси й рятували мене. Бо любити столицю навчилася тоді, коли потрапила в Карпати: на одній із гірських верхівок у Чорногорах відчула себе так, наче побувала на вершині світу.
– Як з роками відбувалася трансформація в баченні майбутнього, у виборі професії?
– Згодом почала мріяти про спеціальність журналіста. Навіть стала позаштатним кореспондентом районної газети. Кожен номер містив мої матеріали – публіцистичні й художні. Неймовірна гордість для сільської дівчинки. Щоправда, назву села – Г ородківка – навчилися писати правильно не відразу. Але то так… минулося. Проте… було ще одне.
Те, що, як на мене, й визначило мою долю. Якось на уроці української літератури мій учитель і друг (завжди був і залишається тепер) Іван Савицький розповідав про письменників – наших земляків. І виявилося, що найближчим земляком був житомирянин Валентин Грабовський. Тоді мене це неймовірно вразило: як так? Може, то був такий собі містечковий патріотизм, але тоді вирішила: обов'язково стану письменником. І моєму учителеві не доведеться шука� �и земляків аж в обласному центрі. То було якось наївно й самовпевнено водночас. Але минув час, і мрія почала здійснюватися. А тепер-от іще й викладаю на факультеті журналістики. Тобто – з іншого боку, проте до цієї галузі таки причетна.
Гадаю, тепер найбільша колекція текстів рубаїв саме в мене
– Розкажіть як дійшли до рубаїв?
– У дитинстві в пісеннику своєї тітоньки Лариси прочитала слова, які запали мені в душу. Що то були слова саме Омара Хайяма, довідалася лишень тоді, коли стала студенткою і в бібліотеці одного зі своїх друзів в� �падково натрапила на тоненьку книжечку "Рубаїв". Випросила, звісно ж, багато чого собі попереписувала. Цікавив зміст, на форму особливої уваги не звернула. Згодом почала писати дисертацію про рубаї. Моєму здивуванню і спантеличенню не було меж. Адже я знала тільки Хайяма! А це означало, що довелося б починати з нуля. Східна література була для мене незвіданою галактикою. Крім того, цю тему в нас не досліджував ніхто, а бути першим, хоч складно, проте неймовірно цікаво. Так пройшла найліпшу з можливих школу пошуку – редакцію Енциклопед� �ї сучасної України. Тому, починаючи з Хайями й Павличка, розшукала понад сорок письменників, які колись зверталися до цієї поетичної форми. Знаєте, це направду велика втіха. Це схоже на пошук перлів і нанизування їх у єдину сув'язь коштовного намиста. Насолода віднайдень, втішання пошуками смислів, радість знайомств. Адже я познайомилася з багатьма дуже цікавими людьми!
– Яка ваша візія рубаїв?
– У рубаях є те, що дуже люблю, – мудрість, філософія, афористичність, лаконічність, ба навіть лапідарність, граничне смислове навантаженн� � кожного слова. На поетичній площі з чотирьох рядків можливо розіграти цілу драму чи й трагедію. Надзвичайна місткість і промовистість. Для мене в поезії багато важить наявність думки і менше – мереживо метафор. У рубаях думка визначальна. Тобто вони близькі мені по духу. Крім того, гадаю, що тепер найбільша колекція текстів рубаїв саме в мене. Адже мені продовжують надсилати свої книжки й ті, про кого я писала, й ті, хто вже сам довідався про мій інтерес до перських катренів. Шкода, що монографія "Рубаї в українській поезії: від каноніз ованої строфи до поліжанру" вийшла мізерним накладом. Люди телефонують, запитують, у мене ж зостався єдиний примірник.
– Що для вас як для жінки краще (комфортніше): надмір розуму чи серця?
– Надмір? Надмір руйнує красу і знецінює, нівелює комфорт… Ніколи й ні в чому не прагнула надміру, тільки гармонії. Може, рівноваги, певної збалансованості. Але не, Боже збав, золотої середини. Для мене це поняття асоціюється з посередністю, тобто шеренговістю, сірістю. Я ж бо визнаю всі кольори, крім цього.
– Коли перечитуєш вашу поезію, ви� �икає запитання: куди поділося серце ліричних героїнь?
– Серце вибухає, коли хтось вирішує принести в жертву любов. Знаєте, чомусь у всі часи саме ця жертва видавалася найприйнятнішою. Ось це – ненавиджу.
– Тоді яке серце повинно бути в жінки – кам'яне чи Сковородинське?
– Воно, як і в чоловіка, мужчини, має бути оселею Духа.
Розмовляв Богдан Залізняк
Джерело: gazeta.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий