У гроні сучасних українських композиторів Лесі Дичко припала особлива роль: бути берегинею прадавньої хорової традиції української культури, плекати і розвивати ті її основні напрями, які визначають сутність нашої духовності. Це релігійна хорова музика, фольклорний хоровий спів та історична пам’ять, втілена в пісні. Так природно склалося, що саме ця тематика становить найбільшу частку художніх інтересів однієї з найвідоміших українських композиторок, знаних в багатьох країнах світу, і вона виявляється близькою багат ьом хоровим колективам, що охоче виконують і кантати Лесі Дичко, такі як “Червона калина”, “Весна”, “Сонячне коло”, і її літургії, і хорові мініатюри.
Тож 70річний ювілей композиторки, який урочисто відзначили в багатьох містах України, у Львові супроводжувався масштабним хоровим концертом. У ньому взяли участь камерний хор “Євшан” (художній керівник Ігор Даньковський) та Галицький академічний хор (художній керівник Василь Яциняк). Уперше була виконана версія Першої літургії (Урочистої літургії святого Івана Золотоустого) для мішаного хору, яку авторка написала спеціально для львівського концерту. Адже зі Львовом, як зізналася “Пошті” у своїх роздумах після � �онцерту сама Леся Дичко, у неї пов’язані ностальгійні спогади: і про фольклорну експедицію, яку в студентські роки здійснила пішки з Києва до Львова; і про постановку балету “Досвітні вогні” на сцені Львівського оперного театру ще в 1969 року; і про багатолітню дружбу з відомим українським музикознавцем, львів’янкою Стефанією Павлишин, та й загалом про хвилюючі моменти, які їй довелося пережити в місті Лева.
Багато роздумів і вражень у слухачів викликала програма концерту. Якщо фрагменти з опери “Золотослов”, які виконав хор “Євшан”, репрезентують добре знайому шанувальникам таланту композиторки манеру витонченого хорового звукопису, пошуку цікавих просторовобарвних ефектів, що ґрунтуються на поспівках архаїчного фольклору, то Літургія багатьом видалась доволі незвичною. У ній композиторка розкрила сучасний, до того ж глибоко індивідуальний погляд на канонічний церковний жанр. Драматичні, іноді навіть експресивно заго стрені звучання розкривають, як видається, певний історичний контекст повернення церковної культури в Україну після багатьох десятиліть переслідувань, наче в музичних образах малюють ту важку “дорогу до храму”, яку довелось пройти тим, хто зазнав атеїстичного виховання радянського режиму. Леся Дичко не цурається в Літургії модерних виразових прийомів. Виконання Галицького хору, в якому Василь Яциняк намагався наче ще більше “згустити фарби” і передусім наголосити на яскравих контрастних акцентах (іноді, на думку реценз ента, навіть занадто “концертно”, відкрито), насамперед підсилювало цю експресію. Мимоволі спадають на думку численні літературні та живописні алегорії біблійної тематики в українській культурі ХХ ст., починаючи від “Саду Гетсиманського” Івана Багряного до релігійної символіки картин Івана Марчука чи Івана Остафійчука. В тому сенсі Леся Дичко природно вписалась в одну з найважливіших течій сучасного українського мистецтва: крізь призму релігійних, біблійних образів вона зуміла збагнути хід національної історії.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий