Медитативна магія Надії Степули

Її шкіцитеплі та людяні. Від них віє літом. А в наш час, із його нерідко й маскулінним, і з фемінним обезличенням, читати лагідну й інтелектуальну, сердечну і професійну есеїстику видається майже казкою.

Її есе прості й вишукані.

Книжка залишає враження недоказаного, мовби Степула лише запросила читача на вступ до таємниці. І цю фрагментарність, ці натяки, цей спокій клаптиковості, й цей неспокій вибоїстих україн­ських доріг не розкласти на метафори чи сентенції.

Може, достатньо лише сказати, що ця "есеїстика дороги" пропахла не бібліотечним пилом, а справді степовою курявою, різними загальнолюдськими правдами, інтересом до життя і всім таким іншим. Наскріз­ний мотив руху як повернення до певного ідеалу з прихова­ними сенсами , подорожі як відро­дження, подорожі як святощів вирізняє есеїстику Надії Степули. У її книжці подорож – змісто- та формотворча, мовби Надія витворює багатоступеневий медитативний ритуал.

Вона не зациклює свою автор­ську свободу на тематичній одноманітності чи на дрібнотем'ї. Не переказуватиму, що і як хвилює авторку. У цій книзі постійно відбувається зміна облич оповідача. Парад масок. Акт лицедійства.

Особливість есеїстичного письма Надії Степули полягає, на мій погляд, ще і в тому, що тут відбуваються незримі й, можливо, підс� �ідомі пошуки "золотого" естетичного перетину, тобто своєрідних авторських поєднань традиційної оповідної манери з елементами новизни. В цьому і полягає ще одна особливість письменницької стильової манери, коли хочете – її привабливість. Можна перелічувати ці особливості загалом – від скрупульозної обізнаності з матеріалом до загостреного та зримого відчуття проминальності й тліну історичних або таких, які історією ще не стали, подій. До речі, Історія у Степулиній книзі є інколи підступним, іноді чемним, але завжди господарем. < P>І ще одна риса. Вся есеїстика Надії – про Париж чи Бучач, про Агнона чи Олега Ольжича – україноцентрична. Про це можна було б і не згадувати, бо хіба ми часто згадуємо, що для дихання нам потрібно повітря, а для слухання – вуха? Але все ж її книжка позбавлена будь-яких спекуляцій довкола патріотизму. І це ще одне достоїнство Степули як есеїста.

Надія Степула, якби захотіла, напевне, упорядкувала б величезну книгу, де було б згадано всі імена, що так чи інакше відіграли якусь роль в українській історії чи культурі. Вже хто-хто, а ця письме� �ниця є абсолютним речником афоризму про "кожен надгробний пам'ятник, під яким поховано всесвітню історію". Вона принаймні намагається так описати й зафіксувати українство, незважаючи на гучність чи малознаність імен. Бо есеїст­ка має власні ієрархії національних талантів. І це чудово, адже кожну загальну ієрархічну "драбину" завжди слід перелицьовувати й ремонтувати, щоб не трухлявіли її "щаблі".

У цих есе часто розлито якусь дивну і тиху печаль. Вона спресована й закрита для стороннього ока. І печаль, і враження, і гумор, і хв илювання переплавлено в цій книзі на своєрідну медитативну плинність. У по-своєму магічний вир, складений із життя і літер, із яскравого автор­ського досвіду та небайдужості.

А небайдужість і любов завжди магічні.

Степан Процюк

Джерело: gazeta.lviv.ua

Здесь можно оставить свои комментарии.