Клод Лелюш, французький режисер, про жінок та чоловіків
32-й Московський міжнародний кінофестиваль відкрився новою картиною класика світового кіно Клода Лелюша “Жінка й чоловіки”. Він став і володарем першого фестивального призу – нагороди за внесок у кінематограф.
У програмі візиту Клода Лелюша також майстер-клас “Від фільму до фільму”, що відбувся 19 червня. А перед тим авторові пощастило побачити Лелюша під час ювілейного Каннського кінофестивалю, де режисер взяв участь у грандіозному проекті “Кожному своє кіно”.
Він зняв новелу “Кіно бульварів”, яку присвятив своїй мамі. Сам зізнався журналістам у Каннах, що знімає жіноче кіно і що кінотеатри, куди водила його мама, стали для нього найкращою кіношколою. Проте “стовідсотковий парижанин”, як сам про себе каже Лелюш, розповідав не лише про жінок і про кіно, а й про те, чому почувається щасливим.
– Ви стверджуєте, що Ви – щаслива людина. Навіть Ваша книга називається “Улюбленець долі”. Але чому знову й знову знімаєте кіно про самотність, розлуку та нерозуміння?
– Думаю, ми ставимо собі занадто багато запитань. Потрібно просто робити. Захотів щось зробити – роби! Сьогодні жінка відіграє подвійну роль у суспільстві, оскільки чоловік часто не готовий узяти на себе відповідальність, від чогось він може втекти й піти, а жінка змушена здобувати статус чоловіка. І я у своїх стрічках намагаюся простежити, що змінилось відтоді, як я знімав “Чоловіка і жінку”.
Ті, хто ставить багато запитань, нещасні. Щасливі ті, хто живе сьогоденням, насолоджуючись кожною секундою. Я фахівець із теперішнього часу, і я щасливий.
– В одному з Ваших фільмів звучить пісня “Щастя краще, ніж життя”. Ви дійсно так вважаєте?
– Так, це моя життєва філософія. Утім у цьому я не надто відрізняюся від інших: кожен знає, щастя – найдорожче, що ми маємо. Якщо ж мене запитати про моє щастя, то я, звичайно, ухилюся від відповіді. Але насправді вважаю, що щастя нам можуть подарувати митці, вони – справжні улюбленці Бога. Саме вони зберігають ключі від щастя.
– Відомо, що всі акторки просто обожнюють Вас…
– Тому що я знімаю картини для них, для жінок.
– Чоловікам не радите дивитися Ваше кіно?
– Тільки якщо вони супроводжують своїх дам… Я розумію жінок краще, ніж чоловіків, і поважаю більше. Познайомився з Едіт Піаф, наприклад, коли вона була важко хвора. Ми знімали фільм навпроти галереї “Lafayette”, і нам заважав один автомобіль. Виявилося, що це Піаф чекала свого шофера, який робив для неї закупи. Вона запросила мене сісти поруч і протягом 20 хвилин розповідала про Марселя Сердана. Я виріс на її піснях. Наша зустріч стала потім приводом для стрічки “Едіт і Марсель”. Бути жінкою значно важче, особливо сьо� �одні. Чоловіки ліниві й навіть боязкуваті. До речі, фатальна жінка – це розчарована жінка. Варто про це пам’ятати.
– Ваша дружина Алессандра Мартінес у Вашому фільмі “Рід людський: парижани” грає роль самої себе. У житті вона теж грає?
– Саша Гітрі колись сказав: “Усі жінки грають, окрім акторок”. Я теж граю якусь свою роль.
– Вас називають егоїстом. Це правда?
– Усі люди закохані в самих себе. Нічого поганого в цьому не бачу. Богові вдалося зробити так, щоб кожен із шести мільярдів думав, начебто саме він відіграє головну роль. Вважаю, що Земля – це величезний знімальний майданчик. Хоча розумію: потрібно бути скромнішим і ніколи не вважати себе номером один у всьому світі. Але якщо в коханні ти номер два – це вже катастрофа!
– Ви жертвували особистим заради кіно?
– Мені вдавалося вирішувати все так, щоб не робити вибору.
– Головним героєм своїх фільмів називаєте музику…
– На початку своєї кар’єри я знімав кліпи, хоча такого поняття ще не було. Ми працювали разом із Джо Дассеном. Окрім того, я трохи граю на фортепіано та гітарі, ведмідь мені на вухо не наступив. Музика в моїх картинах фактично є персонажем, вона повинна торкати душі людей.
– Що б хотіли змінити в житті?
– Нічого. Успіх може зробити вас негідником, а поразка – змусити рухатися уперед.
– Свій культовий фільм “Чоловік і жінка” Ви знімали у Північній Нормандії. Чи правда, що місце зйомок обрали невипадково?
– Там народилася моя мама, ці краєвиди знайомі мені від дитинства. Мене навіть не дратує постійна зміна погоди.
– Ваше дитинство припало на роки Другої світової війни. Які спогади?
– У картині “Один та інші” є епізод, коли німецькі війська проходять парадом Єлисейськими полями. Звучить “Болеро” Равеля, вони крокують Парижем, а городяни ще не розуміють, що на них чекає. Це з мого дитинства. Гестапо переслідувало євреїв, мати ховала мене на горищах, у підвалах, у кінотеатрах. Але це було майже, як у фільмі Роберто Беніньї “Життя прекрасне!” Війна навчила мене нікому не довіряти. Проте не шкодую про це: я не часто розчаровувався.
– Чого ще навчили Вас батьки?
– Я від дитинства переконаний, що все можливо. Так навчив мене батько. Я ніколи не боявся втілювати свої мрії у життя. Проте в моїх сімох дітей усе інакше. Завжди прокидаюся о п’ятій ранку, мої діти – не раніше 11 – 12-ї. Ми різні. Але дітям треба пояснювати, що в житті всього необхідно досягати працею. І знати, якщо ти добре граєш, то завжди виграєш.
– Попри весь романтизм, Ваші фільми дуже реалістичні, навіть жорсткі…
– І зараз більше, ніж колись. У душі я залишаюся оператором-документалістом, навіть якщо знімаю фільм за своїм сценарієм. Мені взагалі необхідно, щоб навколо все кипіло, щоб відбувалося щось таке, що я потім міг би внести у свою роботу. Мушу бути в центрі подій, у контакті з іншими людьми. До того ж дуже цікавий, як консьєржка. І відразу розповідаю всім побачене та почуте. Словом, шпигун би з мене не вийшов.
– Усі Ваші фільми про кохання. Як вважаєте, вміння кохати – це талант?
– Ніхто не може сказати, що таке любов. Можна протягом життя часто закохуватися, але щоразу ця любов має бути сильнішою, ніж попередня. Крім того, я переконаний, що мобільні телефони й інтернет згубні для кохання. Адже щоб зустріти людину, можна витратити п’ять хвилин на пошук в інтернеті, і так само швидко припинити цей зв’язок. Відбуваються не зустрічі, а обмін партнерами. Люди перестають бути романтичними.
– Чому Ви вперто ігноруєте Голлівуд?
– Надто великою перешкодою для мене є мовний бар’єр. Я – французький кінорежисер, навіть, скажемо так, паризький, і мене цікавить світ французів.
– Вас не турбує, що критики часто мають протилежні думки про Ваші картини?
– І так уже понад п’ятдесят років. Мене це мало хвилює: критична стаття для мене, як снодійне, після кожної з них я чудово засинаю. Кожний режисер, починаючи знімати, пірнає в авантюру, бо неможливо вгадати, якою стане картина. Сьогодні в Європі взагалі творчий спад. Де молоді й талановиті режисери? Незалежне кіно зникло. Телебачення втручається всюди й нав’язує свої права режисерові – знімати цю акторку чи цього актора. Відтак багато поганих фільмів, немає стрічок-одкровень, і тому волію не виконувати нічиїх замовле нь. Мене завжди критикували за кожну мою картину. Я вже 50 років захищаю авторське кіно, оскільки в нього максимально короткий шлях від творця до глядача.
– Про якого актора зберігаєте найкращі спогади?
– Про Ліно Вентуру. Це був фактурний, величний актор.
І – Габен – один із моїх улюблених акторів. Я мріяв зняти його в кіно, та не встиг. Обожнюю акторів, схожих на звичайних людей, яких можна зустріти на вулиці. Не люблю, коли артист стає недоступною зіркою. Не люблю гарних людей. Краса в класичному розумінні цього слова здається мені нудною. Ми не можемо всі мати зовнішність Бреда Пітта та Джулії Робертс. Світ нещасний, тому що люди постійно вважають, ніби вони менш гарні, ніж насправді. Це світ брехні.
– Що головне в людині?
– Її погляд. Мені завжди цікаво спостерігати, з яким виразом обличчя люди приходять дивитися мій фільм. І щоразу, коли дивлюся на аудиторію, запитую себе: “Цікаво, хто ж ці люди, які мають намір вирвати зі свого навантаженого справами життя дві години, щоб присвятити цей час мені?”
– Які фільми любите як глядач?
– Добрі (сміється). Зокрема, усі фільми Френсіса Копполи та Вуді Аллена.
– Останнім часом багато хто дорікає Каннському кінофестивалю, ніби він більше не підтримує молодий і талановитий кінематограф. Емір Кустуріца взагалі заявив, що фестиваль перетворився на показ мод. Ваша кінематографічна доля пов’язана з Каннами. Ви згодні з критикою на їхню адресу?
– Кустуріца плює в тарілку, з якої сам їв. Саме Каннський кінофестиваль приніс йому популярність. Кустуріци взагалі б не було, якби не Канни. І мене не було б. Головне для фестивалю – це гарні фільми. Решта мене не бентежить. Навіть покази мод. Адже якщо у стрічці знімається вродлива акторка, чому б їй гарно не вдягнутися на прем’єру?
Канни – Львів – Москва
Джерело: lvivpost.net
Здесь можно оставить свои комментарии.
.jpg "Олег Назаров: Львів попереду Петербурга на три кроки. А, може, на всі п'ять")
