Із Мексики з любов’ю

У четвер у Львові стартує фестиваль мексиканського кіно. А тим часом у світі іспаномовний кінематограф набирає все більшої ваги

Іноземці – це найкраще, що відбувається у Голлівуді, вважає світова кінокритика. Деякі з авторів “найбільш американських” фільмів народилися далеко за межами США: Біллі Вайлдер, Еліа Казан, Майк Ніколс, Роман Поланський, Джон Ву…

З усіх “Оскарів”, розданих за режисуру, починаючи з 1929 року, 27% дісталося людям, для яких англійська мова була іноземною. А 23% стрічок-переможців створено авторами неамериканського походження. Водночас дивним є те, що жодна із цих статуеток не дісталася режисерові з Мексики чи якоїсь іншої країни Латинської Америки. Схоже, що незабаром це має змінитися.

І хоча Голлівуд підкорив світ завдяки таким режисерам-сімдесятникам, як Стівен Спілберг, Мартін Скорсезе, Джордж Лукас і Френсіс Форд Коппола, нині його штурмують режисери нової хвилі та зовсім не голлівудського скерування.

Мексиканець Альфонсо Куарон здобув світове визнання завдяки цілком артхаузному фільму “І твою маму також”, а згодом вдарив по своїх шанувальниках “важкою артилерією” – стрічкою “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”. Його співвітчизник Гіллермо дель Торо екранізував мегапопулярні комікси “Хеллбой”, а ще один мексиканець, Алехандро Гонсалес Іньяріту (номінований на “Оскар” за “незалежний” шедевр “Сука-любов”) посів своє місце в голлівудській тусовці завдяки “21 граму” з Шоном � �енном у головній ролі, а згодом і мексикансько-американському “Вавілону”, де поряд із мексиканцем Гаелем Гарсія Берналем зіграв голлівудський красень Бред Пітт.

Далі – на південь. Бразилець Фернандо Мейреллес опинився серед найкращих режисерів 2003 року за фільм “Місто Бога”, продюсером якого був його приятель Валтер Саллес, а рік тому зняв англомовну “Сліпоту” із зірками з усіх усюд. Сам Саллес за не менш захопливий “Центральний вокзал” здобув дві оскарівські номінації 1999 року, його “Щоденники мотоцикліста” про молодого Че Ґевару номінувалися на “Золоту пальмову гілку” в Каннах.

Англомовний американець Стівен Содерберг зняв майже п’ятигодинну сагу про того ж Че Ґевару, тільки у зрілі роки, і з англомовним пуерториканцем Бенісіо дель Торо у головній ролі. І зробив це… іспанською мовою, через що картина і досі має проблеми з прокатом.

“Якщо подивитися на старі кінематографічні рухи, такі як італійський неореалізм чи французька “Нова хвиля”, то всі вони стали можливими завдяки тому, що режисери, їхні творці, були близькими один одному і стилістикою фільмів, і тим, як вони уявляли собі кіно, – вважає Саллес. – Алехандро, Альфонсо, Фернандо та я є добрими друзями. Ми перебуваємо в постійному контакті, відправляємо один одному сценарії та показуємо нові роботи ще в процесі зйомок. Колись мусили так робити, щоб вижити. Ми проривалися разом”.

Чи справді це так? Мейреллес 2003 року став першим за двадцять років представником Південної Америки, висунутим у номінації “Найкращий режисер” (двадцять років тому за “Поцілунок жінки-павука” номінували аргентинця Гектора Бабенка). Тепер потужний латиноамериканський квінтет – Гонсалес Іньяріту, Куарон, Саллес, Мейреллес, Гіллермо дель Торо – підсилює іспанець Алехандро Аменабар.

І якщо колись Антоніо Бандересу довелося підкорювати Голлівуд, а разом із ним цілий світ, заговоривши англійською, то тепер те саме з легкістю роблять Хав’єр Бардем та Гаель Грасія Берналь, але рідною, іспанською.

А те, що Куарон став режисером “Гаррі Поттера”, на думку фахівців, означає початок нової ери в Голлівуді – ери іспаномовної інвазії. Вже поговорюють про “культурний і творчий феномен суміші культур усупереч кордонам”.

Але Валтер Саллес наполягає: “Моє покоління – перше, яке змогло говорити вільно. До початку 1980-х в Аргентині, Бразилії, Чилі, Перу ми жили під воєнними диктатурами, під цензурою. Тому саме мексиканці стали першопрохідцями для всього латиноамериканського кіно, яке змогло втекти від культурних репресій”. Його підтримує мексиканець Гіллермо дель Торо: “Протягом 1970– 1980-х майже всі наші стрічки фінансував уряд. І глядачі не хотіли дивитися власне кіно. Альфонсо, Алехандро та я змогли заговорити рідною мовою та повер� �ути людей у кінотеатри”.

Що відрізняє й об’єднує цю “латинську нову хвилю”? Вони – талановиті, вірять у те, що іспаномовному кіно належить майбутнє, та розповідають про звичайних людей. Не повчають, знімаючи свої “маленькі” драми, які мають, проте, велике значення для кіно. Не випадково більшість фільмів із Латинської Америки знято в жанрі роуд-муві – адже воно завжди в русі.

 

Джерело: lvivpost.net

Здесь можно оставить свои комментарии.