У Львівській галереї мистецтв представлено живопис Олега Мінька
Його учитель Карло Звіринський колись сказав про нього сакраментальну річ: “Мінько для мене унікальний художник. На Галичині ніхто так не малював, у світовому малярстві теж нічого подібного я не бачив”. Саме у вимірі цієї характеристики (незважаючи на плин часу) багато хто й сьогодні оцінює ретроспективну виставку живопису Олега Мінька, яка відкрилася у Львівській галереї мистецтв.
Оцінює недаремно. Адже увійшовши у мистецтво як активний шукач нових виражальних форм та художніх концепцій, нині член Національної спілки художників України, заслужений художник України, завідувач кафедри текстилю Львівської національної академії мистецтв Олег Мінько, попри те, що свого часу система змусила його майже на десять років творчо замовкнути, знайшов у собі сили (попередньо переживши період “живописного реалізму”) таки повернутися туди, де був “припиненим як творець”. Але повернутися вже на інших х� �дожніх засадах.
Як розповів Олег Мінько “Суботній пошті” напередодні відкриття своєї експозиції, це повернення насправді було нелегким. Адже, блискуче стартувавши у знакові для нашого мистецтва 60-ті, він узагалі перестав малювати, коли реально почав мати серйозні проблеми із системою, яка в його живописанні побачила крамолу. І проблема навіть не в тому, що його позбавили можливості виставлятися, а в тому, що пресували, починаючи від викликів у неприємні служби і завершуючи очевидним стеженням за його пересуванням поза домом. А що озн� �чає для митця неможливість висловити свої емоції, думки у формі, яка найкраще для цього підходить? Те, що це все починає випалювати його зсередини, і художник мимоволі впадає в депресію.
Депресія в Олега Мінька була затяжною, і лікарі зарадити йому не могли. Допоміг Роман Сельський, виставка живопису якого так подіяла на Олега Мінька, що він знову взявся за пензлі. Але, звичайно ж, про попередні формотворчі експерименти уже не могло бути мови — художник вимушений був вдосконалювати свій талант винятково в портретах, натюрмортах та пейзажах. На початку 80-х відбулася виставка його живопису, а також робіт Зіновія Флінта та Любомира Медвідя, яка мандрувала Союзом і тепло була сприйнята у Москві. Вона зняла з художника тавро неблагонадійного, і йому дали спокій. Однак тільки наприкінці 80-х він зміг повернутися на ту творчу дорогу, де перебував у 60-ті роки.
Сьогодні він каже, що якби його воля, один зал у Львівській галереї мистецтв зумисне залишив би порожнім. Бо ті голі стіни — це теж його життя, період, коли особливо гостро відчував, що ним справді цікавляться, кожен його крок відстежують, коли відчував свою особливість. Те відчуття, яке, попри всі плюси сьогодення, художник не має сьогодні. Бо сьогодні державі не до творців і не до мистецтва. А саме ще раз побачити своє життя збоку і має на меті Олег Мінько, запрошуючи нині нас у ці поважні експозиційні зали.
Сьогодні уже не віриться, що Олег Мінько міг не стати художником. Бо таки не міг. Адже уродженець Макіївки на Донбасі, який після сьомого класу, аби далеко не ходити — через дорогу від батьківської хати — вступив до Макіївського металургійного технікуму, все ж не стільки опановував фах електрика, скільки ганяв ровером на власні художні пленери. І те, що після закінчення технікуму три роки пропрацював на заводі, теж не могло його зупинити. Олег Мінько хотів бути художником. Можливо, любов до мистецтва йому прищепив б� �тько (сам родом із черкаських країв), який прекрасно вишивав і розповідав синові, що прадід був іконописцем. А можливо, так було записано у Книзі буття, що цей допитливий хлопчина просто не може мати іншої стежки в житті, як стежка митця. Ця стежка набула визначеності, коли поїхав здобувати освіту до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва.
Свого часу геніальний Пікассо стверджував, що художники схожі на сліпців, оскільки малюють відчуттями. Олег Мінько теж переконаний: художник малює не пензлем чи фарбами, а душею. Принаймні мав би так малювати. Сам Олег Мінько по-іншому й не вміє. Та й чи треба? “Коли глядач підходить до картини і ставить запитання, що там намальовано, то він у живописі шукає літературу, — розмірковує художник. — А літератури у картині не повинно бути, адже живопис має свою мову, яка ближче до музики, аніж до слова. Коли слухаємо музи� �у — а особисто я віддаю перевагу серйозній: Бетховену, Баху, Перголезі, — переживаємо її душею. Так і з малярством: його треба не розуміти, а відчути”.
Людина, яка знайшла відповідь на запитання, що в цьому світі справді важливо (”а важливо — недаремно прожити життя, лишити по собі щось справді вагоме і потрібне людям та намагатися всім робити тільки добро за будь-якої ситуації”), художник, який у мистецькому світі має авторитет людини, яка не любить продавати свої твори (краще подарує, а ще краще, коли збереже у себе в майстерні), творець, який минулого року виставкою у Національному художньому музеї у Києві відзначив сімдесятиріччя, Олег Мінько сьогодні говорить: “Я не малюю щось красиве, що тішить чи кличе до танцю — це мені не цікаво, цікаво малювати те, що змушує думати. Й іншого для себе не бачу”.
Говорить й таке: “Великий французький художник Сезан казав про себе: “Такі, як я, народжуються один раз у двісті років”. А коли помирав, твердив, що все, що намалював, нічого не варте. Насправді художник має вірити в себе. Звичайно, кожен творець може сказати, що його твори — геніальні. Але не кожен потрапляє на правду. Вважаю, що коли мої роботи 50-літньої давності до цього часу ще актуальні і будуть актуальними ще хоча б років 50, то це і є справжнє мистецтво. Те, ради чого і вартувало жити…”
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий