У галереї благодійного фонду Гері Боумена у Львові відкрили виставку живопису Сергія Гая. Подія для шанувальників творів мистецтва не така уже й звична, оскільки львів’янин Гай (чиє ім’я, на переконання столичних мистецтвознавців, входить до сотні найвизначніших вітчизняних митців – енциклопедія “Сучасне мистецтво України періоду незалежності”) у рідному місті виставляється вкрай рідко.
Свого часу фактично вимінявши Львів на Київ, на світ широкий (маючи значно більшу значимість для шанувальників мистецтва в Росії, США, Великобританії, Швейцарії та Німеччині, аніж на рідних теренах) і згодом сховавшись від усіх на хуторі на Львівщині, художник сьогодні демонструє землякам, чим і як жив упродовж останнього року. Зрештою, про що думав, у вирі яких почуттів та емоцій відлічував власні буттєві кроки.
“Манера Гая – впевнений контур по недбало накладеному фарбовому шару, з великими шматками чистого тла, патьоками, бризками – плюс “сутінковий”, з активними контрастними рефлексами, колорит, дозволяє автору балансувати на грані між імпресіонізмом моменту і “вічністю” архаїки, – розповідала про художника в анотації виставки мистецтвознавець Наталка Космолінська. – Створюється враження, що автор, енергійно продряпуючи густо накладені шари фарби, намагається “здерти” швидкоплинну біологічну о болонку натури, аби добратися до її праформи, оголити первісну формулу буття”.
Будучи твердо переконаним, що художник має мати добру освіту, не заперечуючи у власній творчості надбань давніх культур, а також окремих персоналій, тривалий час переживаючи захоплення іконою, її створенням та кінцевим результатом, а ще тим, як над нею працює час, Сергій Гай знайшов у мистецькому багатоголоссі власний голос. Сьогодні намагаючись поєднувати нашарування фарб із експресією, він уже давно вважає слово “натхнення” синонімом до “без страху”. А “без страху” в його розумінні означає йти за поклико� � серця.
“Те, що мені у творчості цікаве, – не так давно ділився думками зі мною Сергій Гай, – не вписується у контекст, який у мистецтві вважається актуальним. Тобто я є людиною, яка народилася не в свій час. Думаю, мені варто було б народитися на початку минулого століття. Бо те, що тоді у творчому світі відбувалося, видається мені щирішим та вартим уваги, більш моїм, аніж те, чим живе мистецтво сьогодні, аніж усі ті рамки, в які художника зараз втискують сторонні люди або в які він намагається втиснутися сам, керований бажанням � �тати своїм серед тих, хто дає публічні окреслення, має гроші чи має впливи. Відтак переживаю непереборне бажання сховатися, не реагувати на те, що відбувається у навколомистецькому світі, зберегти своє “я” та власні естетичні цінності, максимально не давати нікому втручатися у те, що роблю. Оскільки мої зазіхання на об’єкти – на стороннє око – доволі обмежені, я експериментую із формою, кольоровими нюансами, глибиною. Вважаю, що можу похвалитися власним поглядом на речі, попри те, що подекуди можу рефлексувати від улюблени х художників минулого часу. Не мені судити, чи є сьогодні впізнаваним, але коли знаходжу щось справді нове, то дуже радію. Адже для мене те, над чим і як працюю, – мій світ. І надзвичайно великий, у якому прагну зробити щось інше, ніж робили до цього”.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий