Квентін Тарантіно, режисер та голова журі Венеційського кінофестивалю
Квентін Тарантіно останнім часом перебуває у центрі уваги світової кіноспільноти. Ще б пак, він, автор ексцентричних та несподіваних рішень, є головою журі кінофестивалю у Венеції. Крім того, у світовий, зокрема у львівський, кінопрокат вийшла стрічка його друга Роберта Родріґеса “Мачете”, що постала з їх спільного проекту “Ґріндхауз”.
Квентін Тарантіно та Роберт Родріґес ніколи не приховували свого захоплення фільмами категорії В. Саме їй вони і присвятили “Ґріндхауз”, об’єднавши під одним заголовком дві картини. Фільми, поєднані трейлерами неіснуючих кінокартин, що мали показувати разом (як було заведено колись у кінотеатрах “Ґріндхауз”), на прохання продюсерів довелося розрізати. Саме один із ций трейлерів і ліг в основу “Мачете”.
Про любов до кіно та “Ґріндхауз” Квентін Тарантіно розповідав “Пошті” у кількох інтерв’ю із Канн, найцікавіші фрагменти з яких ми пропонуємо читачам.
– Чи мають глядачі бути фанатами стрічок “Ґріндхауз”, щоб насолоджуватися Вашим новим фільмом і фільмом Родріґеса?
– Зовсім ні. Якщо треба бути фаном, щоб “Доказ смерті” сподобався, можна вважати, що він не вдався. Я такої думки про будь-який вид кінематографії. Якщо ти шанувальник “Ґріндхаузу” й виростав із цими картинами, маєш уявлення про їхню історію, то ти сприймеш мою роботу по-іншому, ніж люди, які не знайомі з цим жанром. Намагаюся перевершити ці фільми, використовуючи власні схеми, хоча дуже люблю їх. Сподіваюся, навіть для тих, хто виріс із цими стрічками, все виглядатиме цілком по-новому.
– Сімдесяті надихали Вас у багатьох стрічках. Що було джерелом натхнення у проекті “Ґріндхауз”?
– Усе почалося з мого бажання створити картину в дусі “слешер”. Я великий фанат цього жанру і гадав, він пасуватиме нашому задумові. Але потім подумав, що в такому разі надто репрезентуватиму себе. Тому вирішив зробити щось зовсім інше, але використовуючи структуру фільмів “слешер”. Мене часто запитують, чи мій фільм не є феміністичним. Жінки були моїми головними персонажами від часу “Джекі Браун”. Але у “слешер” завжди є дівчина, яка наприкінці картини долає страховисько. І вся краса жанру полягає в й ого незмінності. Тож великою мірою я грав за правилами. Бо на початку всіх “слешер”, якщо чоловік не тікає з в’язниці, то обов’язково група дівчат говорить про секс.
– Глядачі під час перегляду свистіли: хто – від захоплення, а хто – обурюючись. Сподівалися на такий ефект?
– Я працюю як диригент, а глядачі є оркестром. І моє завдання полягає у тому, щоб змусити їх ухкати й ахкати, сміятися і кричати в потрібний момент. Це, властиво, й було головним задумом нашого проекту. Кожен може сприйняти фільм по-своєму, але коли багато незнайомців проживають разом події стрічки, тоді нашу роботу можна вважати вдалою.
– Важко уявити собі людину, яка має більший вплив на сучасних кінорежисерів, аніж Ви. Як самі можете охарактеризувати стиль і жанр своїх робіт?
– Не мені визначати свій стиль. Це завдання для вас. Я пишаюся впливом, який маю на сучасне кіномистецтво. До мене часто підходять молоді режисери зі словами: “Через вас вирішив знімати кіно, ви підштовхнули мене до цього”. Пам’ятаю себе 21-22-річним, коли сказав собі, що хочу робити картини, які надихатимуть таких, як я, на створення кіно. Тоді не знав, як робитиму це та чи взагалі можливо. Нині пишаюся, що таки досягнув цього. Коли мав 20, деякі фільми так вражали мене, що не міг прожити дня, щоб не подивитися їх іще раз. Мож� � лише мріяти, щоб мої роботи справляли таке ж враження на інших.
– Чому розрізали “Ґріндхауз” на дві окремі частини і не вставили в “Доказ смерті” своїх блискучих роликів, які є в “Ґріндхаузі”?
– Ми з Робертом зробили три стрічки: “Доказ смерті”, “Планета страху” та “Ґріндхауз”. Вони є дуже різними. В “Доказі смерті” й “Планеті страху” справді намагалися зробити фільми. В “Ґріндхаузі” спробували відтворити незабутні переживання юності, пов’язані з “Ґріндхаузом” як явищем, створити вечір кіно 70-х років, зі всіма заставками й таке інше… І, власне, враження від цього є важливішим, аніж самі картини. Довелося різати стрічки не лише до кісток, а й по кістках. Але це варто було зробити заради “Ґріндхаузу”. Врешті я задоволений і “Доказом смерті”, і “Ґріндхаузом”. Не хотів вставляти трейлери у свій фільм або в “Планету страху”, щоб зберегти унікальність “Ґріндхаузу”.
– Навіщо так багато крові?
– Люблю працювати в рамках того чи іншого жанру. Думаю, кожна стрічка є жанровою, або субжанровою. Перші дві мої картини були гангстерськими. “Убити Білла” був фільмом кунг-фу. А цей належить до “слешер”. Без насильства не обійтися, навіть якби я був головним гуманістом у світі.
– У “Ґріндхаузі” створюється враження, що події відбуваються у 70-х і в теперішньому водночас.
– Прагнув надати фільму подоби 70-х, а не робити його картиною суто 70-х. У “Доказі смерті” відчуття цього періоду пояснюється поганою якістю плівки. Так само було зі стрічками “слешер”. Плівку з картиною передавали із штату в штат, з одного великого міста в друге, прокручували в найгірших кінозалах на найгірших проекторах в Америці. Тому навіть не пройшовши чверті кола, плівка перетворювалася у спагеті. І саме цього ефекту хотів досягнути.
– Як любитель кіно, змогли б Ви спалити усі фільми, як Шушана Дрейфус із “Безславних виродків”?
– Це дуже важко. Якби я був на місці Шушани і міг би винищити всіх нацистів і в результаті виграти війну – тоді так, можливо. Плівки, які горять, для мене є метафорою могутності кіно, але з іншого боку, це навіть не метафора. Це і є могутність кіно, яка винищить Третій рейх. Але, повірте, мені важко було наважитися знімати цю сцену. Набагато важче, ніж ту, де Елай Рот убиває нацистів бейсбольною битою.
– Кінобізнес за останні роки дуже змінився. Наприклад, Ваш постійний продюсер Гарві Вайнштейн тепер працює самостійно. Ви відчули різницю у роботі з ним тоді й тепер?
– Я хотів допомогти йому вийти із “Мірамаксу”. Не піти, а залишитися самим собою. Він відстоював мене, і я завжди відстоював його. Я міг би зняти цей фільм з ким завгодно, але вирішив, що буду знімати його тільки з Гарві. Проте зараз у нього є ще й інші фільми, які багато про що свідчать. Це, наприклад, “Дев’ять” і “Гелловін-2”.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий