Західноєвропейська публіка на противагу українській «старіє»

Швейцарець Гунгард Маттес уперше відвідав Україну в травні 1988 року, коли представляв свою державу на міжнародному музичному фес­тивалі у Львові. Це місто з напрочуд талановитими музикантами так йому сподобалося, що вирішив створити свій оркестр, який би репрезентував україн­ську культуру у світі. Про десятирічний ювілей колективу, музичну конкуренцію і творчу свободу в нашій розмові.
Ppimg src=http://gazeta.lviv.ua/gfx/i/2008/12/26/15.jpg alt=Західноєвропейська публіка на противагу українській «старіє» title=Західноєвропейська публіка на противагу українській «старіє» //pУкраїнська музика наділена якоюсь архесилоюP- Як відбулося ваше зна­йомство зі Львовом?P- Від часу знайомства зі Львовом я втішений його метаморфозами. Ще десять років тому це було доволі бідне місто з понівеченими будинками і пригніченим настроєм, яке ховало під цією шкарлупою цілий пласт різночасових культур. Для мене як іноземця, що впродовж стіль­кох років сп остерігав за його розвоєм, видається що не тільки саме місто розвивається, а й люди почали більше посміхатися. P- А в музичному середовищі щось змінилося?P- Знаєте, останнім часом відчуваю невимовну радість від своєї роботи, й цей настрій викликаний передусім інноваціями не в музиці, а в трансформації сприйняттєвого виміру людей. Якщо вони змінюються зі середини, то змінюється і світ. Іще кілька років тому львів'яни були надзвичайно закриті, не бажаючи відкрити душу ін­шим. Нині їхня відкритість проявляється в усьому, особливо у відчу� �ті музики: в Україні вона наділена якоюсь архесилою, що підтримує її впродовж усього існування. Західна Європа досі не може розшифрувати таємничого коду музики душі цієї держави. P- До речі, чим різниться західноєвропейська публіка від української?P- Мабуть, саме чуттєвими моментами. У Західній Європі люди зазвичай ідуть на концерт, коли хочуть побачити відомого диригента з не менш відомим колективом, чи послухати вже знаменитого соліста. Натомість в Україні мене приємно дивує і віковий фактор, зокрема, багато молоді, якій цікаво долу читися і до класики, й до сучасних музичних мотивів. Західноєвропейська публіка на противагу українській «старіє», і звикла йти на відоме ім'я й аплодувати йому навіть, якщо концерт не сподобався. PЩо легша музика, то складніша роботаP- У Львові вас вже звикли називати «швейцарець». Чи не доводилося на батьківщині чути про свою «львівськість»?P- Доводилося I(сміється)/I. У Швейцарії мене називають Lemberger — львів'янин. P- Під час ювілейного концерту львів'яни мали змогу почути й виконання мелодій до таких кінофільмі� �: «Список Шиндлера» Вільямса, «Рожева пантера» Манчіні. Як наша публіка реагує на такі музичні інтерпретації?P- Гадаю, вона, попри свою кри­тичність і прискіпливість до найтонших музичних штрихів, такі інтерпретації сприймає з ен­ту­зіазмом, усвідомлюючи склад­ність їхнього виконання. Що легша музика, то складніша робота. P- Часто приїжджаєте до Львова? Дружина ніколи не перечить?P- За останні вісім років щодесять днів намагаюся відвідати улюблене місто. Адже керуюся кредо цілковитої самовіддачі музиці й вимагаю цього від колективу. Щодо дружини, то вона, звісно, переконана, що значно краще, коли чоловік удома, але коли знає, що я у Львові, то ніколи не переживає. P- У музичному світі існує конкуренція?P- Так, але це цілком виправданий робочий процес, що стимулює до вдосконалення. Якщо ти займаєшся якимось проектом, мусиш бути готовим укласти в нього всього себе, щоб він був не тільки конкурентоспроможним, а й мав свої переваги над іншими. Щоб завоювати симпатію і любов публіки, доводиться прискіпуватися до найменших дрібниць виконавської техніки, вимагати, � �об колектив мислив музичними категоріями. P- Естонський композитор Арво Пярт, який колись від­відав Львів і твори якого ви виконуєте, говорив, що для нього музика — це лінія, яку він малював би, якби був художником. Чим є музика для вас?P- Для мене це передовсім моя втілена мрія. І найбільша для диригента сатисфакція — бачити, як вона відлунює в серцях людей, які її слухають. Це той духовний острів, до якого щоразу повертаюся. І, запевне, ціла життєва філософія, адже, якщо маю якісь проб­леми, то вони нікуди не зникають, але я думаю про вчорашній концерт і черпаю нові духовні сили. P- Ви гастролюєте світом із програмою «Різдвяні фантазії». Як за кордоном сприймають українські колядки?P- Прикро, але навіть най­кращі творчі композиції мусять мати рекламу. Для них ця музика часто є складною і незна­йомою, тому іноземці переважно надають перевагу знайомим мелодіям. Але такі концерти є безумовно позитивною тенденцією, тому що українські колядки все-таки знаходять свого слухача. P- Чи толеруєте музичну свободу для оркестрантів?P- Безперечно. Це, як лінії на папері : кожна має бути окремо, але водночас співіснувати з іншими. Моє завдання — дати їм певний керунок — вектор руху, відповідаючи водночас за координацію кожної лінії. P- Маємо нагоду спостерігати, як у ваших лавах відбувається оновлення поколінь…P- Так, хоча надаю перевагу стабільності. Оркестр, наче людський організм — якщо видалити один орган — його місце повинен зайняти новий, який би виконував ті самі функції. Якщо ж один має якийсь ґандж, то руйнуватиметься все. Мене тішить, коли на концерт приходять колишні музи� �анти: з ними не треба багато працювати, адже вони свідомі моїх вимог. Особливо ті, які були від часу заснування оркестру. Щоб досягнути нинішнього рівня, доводилося працювати по BR12−14 годин на добу, й мушу зауважити, що на репетиціях я дуже суворий. P- Яким убачаєте розвиток швейцарсько-українських культурних зв'язків?P- Наразі все залежить від розвитку економічної кризи. Це, мабуть, проблема світової культури, адже перш ніж допомогти комусь, мусимо навести лад у своїй країні. PIРозмовляли Лідія Йонка, Ірина Лисак/I/P/P

br /br /Джерело: gazeta.lviv.ua

Здесь можно оставить свои комментарии.