"Криза – це коли порожньо не в гаманці, а в серці", – такий лейтмотив вистави з доволі буденною та звичною сьогоденню назвою "Криза", прем'єра якої відбулася цими вихідними у Львівському національному академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької.
Ця п'єса стала авторським і режисерським дебютом молодого заньківчанина Ореста Огородника, який добре відомий глядачеві за постановкою драми "Сто тисяч" . "Вистава "Криза" не має нічого спільного з політичним й економічним сьогоденням, страхом і невизначеністю людини перед майбутнім. У ній комічно зображено життя сучасної галицької родини, яка переживає насамперед духовну скруту", – зазначив автор.
Ґрунтом для п'єси, зрозуміло, стало сьогодення, однак акцент зроблено зовсім не на фінансовій його стороні. Цілком імовірно, що глядач, прийшовши на виставу, з жахом усвідомить, що вона про нього…
Декорацією вистави стала нехитра обстановка помешкання пересічного львів'янина. Чи не вперше на сцені цього театру з'явилися холодильник, кухонний стіл, а на ньому – ковбаси, батони, соки та пиво. Поряд із цими побутовими дрібницями, щедро приперченими сімейними сварками та пертурбаціями, плакат із написом на тлі львівської ратуші � ��Ми – центр Європи. Ми – Париж" додав виставі особливої двозначності. Тож комедійний сюжет залишив глядачам багато відкритих запитань.
За сюжетом, у невеличкій львівській квартирі одне в одного "на головах" живуть три покоління, що не можуть і, головне, не хочуть порозумітися. Дружина вимагає спекатися надокучливого свекра, відправивши його в будинок для літніх людей; "просунута" донька докоряє матері, мовляв, "школа без неї не завалиться і розуму батьківського їй не треба, бо вже надивилася на них, розумних". Дід же резюмує: "С уди в нас зараз працюють за принципом: не засієш – не пожнеш", а внукові в розпачі каже: "Бачиш, Остапчику, твій тато здає мене в будинок пристарілих, ти свого батька здаси в божевільню, а твої діти тебе розстріляють".
Події та обставини на сцені, як, зрештою, й у сьогоденні, нагнітають атмосферу, все більше заплутуючи глядача в павутину роздумів. Однак біди цієї родини не завершуються. Завершується лише вистава словами з пісні Славка Вакарчука: "Та нам з тобою своє робити,/ Відкрити очі і далі йти!/ І зуби сильно стиснувши, маму ніжно л� �бити/ Хто ж тоді, як не ми, брати?"
До слова, це остання прем'єра "заньківчан" цього сезону. Однак колектив театру не забобонний, а тому лише віджартовується: "Це нічого, що ми завершуємо "Кризою". Головне, щоб не з кризи розпочали новий сезон".
Оксана Жила
Джерело: gazeta.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий