Тамар Рабан, художник, про те, чому мистецтва перформанса неможливо навчити
У рамках Тижня актуального мистецтва, що триває у Львові до 29 серпня, відбувся перформанс ізраїльської художниці Тамар Рабан. Вона сама і її центр “Бомбосховище-209” (в оригіналі – “Міклат-209”), а також “Ансамбль-209” є дуже відомими у царині контемпорарі-арт.
Сама поява Тамар у Львові вже є вагомою подією, тим більше, що вона проводить заняття у школі перформансу, що вже другий рік поспіль працює протягом Тижня актуального мистецтва. Проте її перформанс став справжнім потрясінням і, мабуть, зміг би достукатися навіть до сердець найпалкіших адептів традиційних видів мистецтва. Втім, їх рідко можна побачити на заходах ТАМ. А його завсідників те, що робила Тамар Рабан, вразило і розчулило до сліз. Тим більше, що художниця перед тим, як показувати перформанс, відвідала рідне місто сво го батька – Ковель, яке він залишив напередодні ІІ Світової війни, щоб поїхати на навчання до Палестини, і в якому загинула майже вся його родина. Чи не тому в творчості Тамар так органічно поєднується особисте та глобальне, а власні спогади переплітаються із пам’яттю народів і поколінь.
Про магію цих робіт “Пошта” вирішила поговорити безпосередньо із художницею.
– Ваш перформанс був надзвичайно зворушливим, мало не до сліз. Це трапляється завжди? Як Ви досягаєте такого сильного емоційного, фактично магічного, впливу?
– Щоразу виникають інші енергії. Найголовнішим є контекст: кожна ситуація диктує інші умови, різні люди утворюють зовсім різні аудиторії. Як правило, я обираю інтимні, камерні ситуації, адже камерність, інтимність робить спільну енергію сильнішою, не дає їй розпорошуватися. Для слова та форми, з якими я працюю, аудиторія є надзвичайно важливим складником.
Перед перформансом, який я показувала у Львові, їздила у Ковель та Луцьк, щоб енергетично з’єднатися зі своїми коренями, біографією, історією своєї родини. Це було спеціально для цього перформансу, але щоразу виникає щось особливе, що дозволяє створювати виняткову для кожного перформансу атмосферу.
– Ви працюєте мінімалістично, без особливих пристроїв чи декорацій. Що є Вашим інструментом?
– Як я створюю такі сильні енергетичні потоки? Я не знаю. Зараз проваджу школу перформансу. Пояснюю студентам, як потрібно робити те чи інше, як робити енергетичні потоки сильнішими. Коли я вчу, то кажу: робити так або так. Проте головне, що я пояснюю: треба виходити з ситуації, треба вміти поєднатися із аудиторією. Зробити глядачів співучасниками. Те, що я показую у той чи інший момент, існує тільки в цей самий момент і є сильним тільки в цей момент. Не потрібно шукати фіксації чи пояснень.
Коли ви працюєте із великими ідеями чи глобальними філософськими думками, це зовсім інша річ, ніж коли ви працюєте із банальними, тривіальними речами. Вони вимагають, можливо, більше зусиль, проте є не менш важливими темами.
– Ви повторюєте свої перформанси?
– Деякі повторюю. Ту частину львівського перформансу, яка базувалася на дитячій палестинській пісні, я показую вже десять років по цілому світу. Це дуже важливо. Я зустріла палестинську художницю, яка заспівала мені цю пісню. Попросила в неї дозволу зробити відео, у якому вона б співала. Вона сказала: “Мій бог забороняє мені співати для публіки, бо я мусульманка. Зроби це для мене”. І я трансформувала голоси палестинських дітей для світу, для різних аудиторій. Але я рухаюся різними шляхами: часом співаю, часом роблю ру� �и, як у Львові, часом додаю відео чи інсталяції. Щоразу це якийсь інший шлях. Я нічого не повторюю, як завчене дійство. Цього разу я показала цей перформанс, бо він поєднується з моєю власною історією: ситуація людей, земля яких окупована. Можна сказати, що зараз голос палестинців є відлунням минулого.
– Ви вперше в Україні, на батьківщині свого батька?
– Так, уперше. Мені дуже сподобався Львів. Це надзвичайно гарне місто. Шкода, що я мало встигла побачити, бо дуже зайнята на Тижні актуального мистецтва. Сподіваюся ще приїхати сюди. Я навіть не очікувала, що Львів – настільки гарне місто.
Щодо Ковеля чи Луцька, то усвідомлювала, їдучи туди, що це маленькі провінційні містечка, що від минулого там мало що залишилося. Я приїхала до Ковеля і знайшла будинок, де мешкала моя родина. Там усвідомила, що це ніколи не було реальним містом для мене. Батько не розповідав нічого про Ковель, він помер багато років тому, але і раніше нічого не розказував. Не знаю, чому. Можливо, для нього минуле, у якому він втратив усю свою родину, стало надто важкою драмою. Можливо, він поїхав дуже молодим і місто не надто його цікавило. Я знала � �ільки назву і те, що Ковель знаходиться дуже-дуже далеко. Коли стала старшою, воно почало цікавити мене, і я вирішила, що львівський фестиваль – шанс побачити його. В тому, що я побачила, було багато іронії. Фасад будинку моїх предків зберігся, там є торговий центр. Оскільки ми були в неділю, відчиненим виявився лише магазину одягу. І це був справжній шок! Я зробила багато фотографій, так мене захопив цей рожевий кітч. Також у цьому будинок є перукарня. Це цікаво, бо у багатьох своїх перформенсах я обрізала волосся. Отож, ця поїздка стала і емоційною, й іронічною водночас.
– Ви ведете зараз школу перформансу. Чи можна навчити цього мистецтва?
– Абсолютно ні. Я викладаю в академії, також у своєму центрі, але не вважаю, що перформансу можна навчити. Живопис, скульптура мають свою техніку, якою можна поділитися із учнями. Перформанс – ні. Я намагаюся просто вчити мистецтву. Адже перформанс – це мистецтво, у якому художник опиняється сам на сам із собою. Ми робимо разом якісь вправи, розмовляємо. Але найперше я прошу студентів забути все, що вони знають, щоб мислити зовсім просто. Мушу сказати, що це найважча річ. Значно простіше вивчити щось, ніж забути. Треба заб ути, де ти є, ким ти є. Відкрити лише свої думки. Такими вправами ми і займаємося. Це – довга відповідь на ваше запитання, але якщо відповідати коротко – ні, не можна.
– Розкажіть, будь ласка, докладніше, чим займається Ваш центр “Міклат-209”.
– Ми розпочали свою роботу більше двадцяти років тому. Тоді в Ізраїлі існував певний мистецький вакуум, ніхто не займався перформансами. У 1980-х роках ізраїльські художники займалися традиційними видами мистецтва. Усі інституції, наприклад, музеї, галереї, а також критика говорили, що перформанс помер. Тож необхідно було створити місце, яке би надавало можливість мені та моїм колегам займатися тим, чим ми хотіли. Ми назвали себе “Бомбосховище-209”. Поступово воно стало відомим. У 2001 році ми отримали великий простір. Та� � створилась Performance Art Platform. Проте за півтора року сталася пожежа, і ми втратили все! Я втратила більшу частину своїх творів, ми втратили бібліотеку, архіви, все. Проте згодом дістали інше приміщення – підвали центральної тель-авівської автостанції. Це дуже цікавий простір, найбільш космополітичний у всьому Тель-Авіві. Раніше ми проводили програму перформансів щомісяця, переважно у цьому брали участь ізраїльські художники, яких щороку стає все більше. Також ми залучали художників з-за кордону. Проте ми припинили цю практику і зараз пр оводимо великий щорічний ZAZ-фестиваль, який відбувається не лише на автостанції, але й в інших місцях, навіть в інших містах – Єрусалимі та Хайфі. Також ми беремо участь у найрізноманітніших фестивалях в усьому світі.
Маємо також театральну трупу, хоча це не драматичний театр. Цього року вперше поставили Лорку, але спосіб праці над драматургією в них цілком інший, аніж ми звикли.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий