Завершився 59-й Берлінський кінофестиваль
Попри численні нарікання експертів, глядачів та кінокритиків на слабку конкурсну програму, Берлінський фестиваль увійде в історію своїм гідним фіналом.
По-перше, голова журі — британська актриса Тільда Свінтон, відома не лише акторським талантом, але і високою освіченістю та незалежним характером, та її колеги змогли з усієї політкоректної сірятини, якою був наповнений цьогорічний конкурс, вибрати кілька справді яскравих стрічок. По-друге, 59-та Берлінале став черговою перемогою латиноамериканського кіно, адже три нагороди отримав уругвайсько-аргентинський фільм “Гігант”, а головний приз — “Золотого ведмедя” — перуанське “Молоко горя” (варто прига дати, що у 2007-му кілька призів дістав аргентинський “Інший”, а у 2008-му переможцем Берлінале стала бразильська картина “Елітний загін”). По-третє, незважаючи на присутність у конкурсі метрів світового кіно, таких як Фрірз, Вайда чи Ангелопулос, перемогу святкували молоді режисери: для тридцятитрирічного аргентинця Адріана Біньєза його “Гігант” — дебют, а для тридцятидворічної перуанки Клаудії Ллоси “Молоко горя” — лише другий фільм. Зрештою, як і для володарки другої за значенням нагороди, Гран-прі жур� �, німкені Марен Аде (”Всі інші”).
Володар “Золотого ведмедя” — “Молоко горя” — не просто розповідає одну із сторінок недавньої перуанської історії, коли тисячі жінок були жертвами зґвалтувань під час війни в Перу, а їхні діти стали “молоком горя”, що стало у цій латиноамериканській країні медичним діагнозом — його так і називають синдромом “La Teta Asus”.
Виконавиця головної ролі Магалі Сольєр зізналася, що сама страждала від цього синдрому до того часу, поки не зустріла Клавдію. Вона зростала між цими жінками-жертвами у маленькому перуанському селі: “Я чула, як вони розповідають про себе, завжди завершуючи ці історії словами: “Я молю Бога, щоб Він дав мені забути все, що зі мною сталося”. Ці жінки мають дітей, які народилися від ґвалтівників, жінки, з якими чоловіки поводилися, як з тваринами. Грати роль Фаусти було важко для мене. Проте я змогла зрозуміти її через музику”, & mdash; розповіла актриса Магалі Сольєр, яка зіграла головну роль і в “Мадейнусі”. Красуня-індіанка з племені кечуа підкорила Берлін і, судячи з потужного обдарування її подруги Клаудії Ллоси, невдовзі підкорить й увесь світ.
Тридцятиоднорічна Марен Аде вирішила розповісти просту історію Гітті та Кріса, молодої пари, що проводять разом канікули. Ми бачимо фактично документальну, зняту у телевізійний манері, картинку їхніх стосунків, сварок, примирень. Маленька картина, проте знята доволі винахідливо та дотепно. Але її картині дуже бракує цієї вітальності та автентики, якими так підкорює стрічка Ллоси.
Що стосується увінчаного трьома призами “Гіганта”, то він теж належить до категорії фільмів “маленького стилю”. Його герой, Джара, 35-річний чоловік, самотній та сором’язливий. Він працює у супермаркеті та спостерігає за всім і всіма через камери відеоспостереження. Супермаркет стає для героя фактично містом привидів. Вони заміняють йому життя. Лаконічне зображення, майже незворушне обличчя головного героя, але внутрішня динаміка та напруга, створені завдяки майже не рухомій камері, роблять “Гіганта” захопливим видовищем. І захоплює воно не лише глядачів, але й членів двох журі. Адже журі, що відзначало перші фільми і , за словами його голови, сценаристки Діябло Коді (”Джуно”), провело у кінозалах понад 40 годин, подивившись 25 дебютів у всіх фестивальних програмах, визнало “Гіганта” як найкращий дебют в усіх секціях. А що стосується основного журі, то воно не лише віддало йому другий за значенням приз, але й нагородило Адріана Біньєза премією Альфреда Бауера, засновника Берлінале, за інновацію у кінематографі. Цей приз початківець Бінь� �з, який не приховував своєї радості, розділив із метром, живим класиком сучасного кіно — Вайдою.
Анджей Вайда, який минулого року показав у Берліні “Катинь”, тоді пообіцяв відійти від воєнної теми. Цього року він показав у конкурсі стрічку “Шувар” (”Tatarak”), де поєднав новелу Ярослава Івашкевича та історію, яку розповідає актриса Крістіна Янда про смерть свого чоловіка, оператора Едварда Клосінского.
Стрічка вийшла дуже приватною, адже Клосінскі, як і Янда, свого часу багато працював з Вайдою. Коли режисер запросив актрису на головну роль у “Шуварі”, вона попросила відтермінувати зйомки через хворобу чоловіка. Потім її розповідь про його останні дні Вайда включив у картину. А в самій екранізації новели смертельно хвора Марта (Янда), яка втратила обох синів під час Варшавського повстання, чіпляється за життя та молодість, закохуючись у двадцятирічного Богуся. Трагічна історія, що завершується смертю юнака, переплітається з і сторією самої Янди. Такий прийом фільму у фільмі не раз використовували імениті режисери. Наприклад, Франсуа Трюффо в “Американській ночі”, Фредеріко Фелліні у “8 ½″ та, зрештою, і сам Анджей Вайда у картині “Все на продаж”. Проте якщо у тому випадку він зняв кіно про кіно з певною долею іронії, то тепер страх смерті та втрата найдорожчого роблять картину глибоко трагічною. Утім, докладніше про це читачам “Пошти” розповість сам Анджей Вайда у найближчих числах газети.
А щодо Берлінале, то він, разом із конкурсними фільмами, голлівудськими зірками, молодими дебютантами, поважними класиками (до речі, нагороди за внесок у кінематограф, окрім Клода Шаброля, отримали ще два патріархи — композитор Моріс Жарр та режисер Маноель де Олівейра) та недолугими жартами директора фесту Дітера Косліка, відійшов у минуле, зробивши переможцями справді достойних. Що ж, респект Тільди Свінтон. До речі, вона планує приїхати і в Канни, але це вже — інша історія.
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий