59-те Берлінале триває. Позаду вже більше половини конкурсних картин, що рясніють відомими іменами. Проте заполітизованість та намагання фестивальних організаторів догодити і політкоректним європейцям, і великим голлівудським мейджорам, учергове дає багато підстав для розчарувань.
Як мамонти
Тим більше прикро, коли йдеться про режисерів, які ще не так давно тішили душу та око свіжими ідеями та вільними поглядами. Передовсім це стосується режисера Лукаса Мудіссона, якого навіть називали “новим Берґманом”. Це, звичайно, перебільшене порівняння, проте стрічки Мудіссона про сучасну Швецію давали підстави сподіватися, що конкурсний фільм “Мамонт” стане подією цьогорічного Берлінале. Участь у фільмі американки Мішель Вільямс (”Горбата гора”) та мексиканця Гаеля Гарсія Берналя (”Сука-любов”, “Поган е виховання”), акторів з майже не обмеженими професійними можливостями, додавала інтриги і зібрала стільки охочих подивитися стрічку, що вже за півгодини до початку прес-перегляду у величезному залі “Берлінале Паласт” не було вільних місць.
А от ближче до кінця фільму струмок тих, хто залишав зал, перетворився на повноводну ріку: скидалося на те, що можливість побачити акторів наживо хвилювала журналістів значно більше, ніж фінал фільму. У цьому немає нічого дивного, адже родинна історія рясніла такими банальними ходами, що передбачити наступний крок сценариста та режисера міг кожен. “Скільки ви зекономили на сценарії?” — запитали продюсера на прес-конференції. Він ретельно, як у бухгалтерському звіті, перерахував витрати: стільки-то витратили у нью-йоркські й лікарні, стільки — на слона в Таїланді. Проте на запитання про слабкий сценарій, розумної відповіді так ніхто не почув.
Йдеться у фільмі про успішну американську родину: Еллен (Вільямс) працює лікарем і добами зайнята на роботі, Лео (Гарсія Берналь) — успішний комп’ютерник. Їхня донька Джекі (Софі Нівейде) більшу частину часу проводить із нянькою-філіппінкою Глорією (Меріфе Несесіто).
У Глорії свої проблеми: поки вона заробляє гроші в Америці на новий будинок, двоє її синів на Філіппінах страждають від відсутності матері. До речі, ця актуальна проблема для сучасної України зовсім не розроблена у нашому кіно. Що стосується фільму Мудіссона, то він доволі просто порівнює два світи, їх проблеми та способи існування. Вся історія розгорається, коли Лео їде у відрядження до Таїланду. Саме під час його поїздки відбуваються події, що мають певні наслідки для всіх учасників драми.
Як би там не було, а ті, хто залишав зал, можливо, й мали рацію: все цікаве, що стосувалося фільму, відбулося на зустрічі із його авторами. Особливо потішила всіх восьмирічна Софі Нівейде, яка з великим досвідом та гідністю відповідала на запитання журналістів: “Це — мій п’ятий фільм, але для мене робота з Мішель та Гаелем стала прекрасним уроком” (нашим глядачам Софі відома за серіалом “Закон та порядок”).
У цілому, здається, це вже стало тенденцією цьогорічного фестивалю: актори лізуть зі шкіри, працюють з повною віддачею та великою майстерністю, а фільмам бракує енергетики та свіжості. Якщо так буде й далі, то і весь фестивальний драйв вимре, як колись мамонти.
Гей, Джуд!
Зоряний та інтернаціональний склад зібрала конкурсна стрічка Саллі Поттер “Лють”. Тут можна було побачити і гранд-даму британського кіно Джуді Денч (”Скандальний щоденник”), і чудового незалежного американця Стіва Бушемі (”Інтерв’ю”), і зворушливу мексиканку Адріану Барасса (”Вавилон”), і прекрасного Джуда Лоу у ролі красуні-трансвестита Мінкс. Сім днів, чотирнадцять персонажів на веб-сайті школяра Мікеланджело, вбивство та криза у нью-йоркській фешн-індустрії. Все це та ще й до того попередні картини Салл� � Поттер, зокрема найвідоміші — “Орландо” чи “Урок танго”, знову ж привернули таку увагу до цієї стрічки, що організатори змушені були нашвидкуруч організувати додатковий перегляд. І справді, подивитися було на що: Барасса переконливо ридала, Бушемі кумедно кривив пику, Саймон Абкар’ян чудово пародіював Гальяно, Лоу капризно кривив намальовані губи… Проте — чотирнадцять акторів, дві години екранного часу і тільки монологи. Мінявся лише колір тла, на якому вони їх проголошували. Цікаво, мальовничо, проте заба ва Поттер в авангард вдалася їй значно менше, ніж вишукані драми, на які ця універсальна жінка (Поттер сама пише сценарії, музику та знімає кіно) — велика майстриня.
Дружина, донька, режисер…
А от принадлива жінка Ребекка Міллер режисерською майстерністю та досвідом не надто обтяжена. І хоча Міллер — не новачок у фестивальних тусовках, до цього часу вона з’являлася на них як дружина свого знаменитого чоловіка — чудового актора Денієла Дей Льюїса (”Банди Нью-Йорка”, “Нафта”), а ще раніше — як донька першого драматурга Америки та екс-чоловіка Мерилін Монро Артура Міллера. Проте, народивши чотирьох дітей та вивівши їх в люди, Ребекка вирішила довести світові, що вона — не лише дружина, дон ька та мати, а ще й режисер.
Її перший досвід — драма “Приватне життя Піпи Лі” із Робін Райт Пенн та Кіану Рівзом у головних ролях. Не можна сказати, щоб досвід цей був зовсім не вдалим, адже на рівні сценарію у картині все гаразд. Немолода жінка живе комфортним життям нью-йоркського передмістя. Її чоловік, старший за неї на тридцять років, є відомим редактором. У них двоє дорослих дітей, проте все частіше Піпа згадує свою юність, а поява нового сусіда змушує її знову, як колись, у шістнадцять років, задуматись, чим для неї є свобода. Утім, брак режисерсько� �о досвіду не дозволив Ребеці Міллер втримати усю цю складну конструкцію навіть за допомогою хороших акторів та цікавої історії.
Зрештою, Ребекка Міллер пообіцяла не полишати своїх спроб зняти кіно про складність людських стосунків, хоча водночас розповідала про безхмарні стосунки із чоловіком удома та з акторами на знімальному майданчику.
А тим часом фестиваль триває. Про те, як у Берліні гуляли українці, — читайте у суботньому числі “Пошти”.
Катерина Сліпченко, Берлін
Джерело: lvivpost.net
Комментариев нет:
Отправить комментарий