Щирий селянський гумор «нижче пояса», присмачений перченими словечками, цікавий і зараз, адже відображає і філософію простого українця, й особливості його побуту. Це впевнено доводить неабияка популярність розцяткованої рожевої книжечки із вишуканими еротичними світлинами з ніжними панянками на тлі пластики давнього Львова. Як розповідає упорядник книги — неперевершений львівський містифікатор і автор еротичної прози Юрій Винничук, у цьому томі «Сороміцьких оповідок» представлено Слобожанщину, а в наступному буде Галичина.
Коли пан Винничук не пише еротичну прозу, то він… її упорядковує. Цього разу його талант укладача буйно розцвів на улюбленому ґрунті: письменник розшукав унікальне видання українського сороміцького фольклору, якому вже сотня років. 1909 року в Лейпцигу «Сороміцькі оповідки» видав видатний український етнограф Володимир Гнатюк (у цнотливій Україні йому не вдалося цього зробити). Тоді це видання було привілегією лише для втаємничених, воно адресувалося винятково науковцям і було недоступне широкому колу читачів. Але зараз, � �к зазначають видавці, попри будь-яку свою фривольність, читачі сприймають книгу з розумінням. Адже й справді, за багатство та різноманіття українського сороміцького фольклору, навіть поряд зі світовим, не соромно.
Анекдоти, новели, легенди та байки про селян і міщан, попів і дячків, офіцерів і солдатів — добре поперчені і відверті. В цій простодушності — й жодного натяку на літературні викрутаси чи евфемізми: все, що стосується «Боже сохрани» й маніпуляцій із ним, названо без натяків, прямо.
Як зізнається в передм ові Юрій Винничук, процес декодування текстів сторічної давнини був нелегким. «Проблема в тому, що видання здійснене німецькою мовою, і хоча українські тексти йшли паралельно, але видрукувані вони латиною з дотриманням усіх особливостей оповідача», — розповідає письменник. Тож довелося ретельно очищати від русизмів, хоч упорядник і намагався ставитися до записів обережно, редагуючи лише там, де це було вкрай необхідно.
Сороміцькі тексти можуть багатьох обурити, але, як кажуть, із пісні слів не викинеш (щоправда, лайли ві слова у книзі упорядники соромливо «відкрапкували»). Та якщо відкинути цнотливі упередження, то читач відкриє для себе не просто багатство українського сороміцького фольклору, а цілу кіпу питомо українських метафор і приповідок, як-от: «Пани єднали людей, як сіно з соломою» (про традицію навмання обирати наречену для свого слуги); «Хоч у каторгу піду, а на своєму поставлю» (про затятість українців); «У парубка заграла кров, як у казанку кип'яток» (про гарячкуватість українців); «Жениться — не напасть, т а якби оженившись не пропасть» (про будні подружнього життя), «Все куди не кинь, то виходить клин» (про безвихідність ситуації); «Коли не кував, так і клинців не погань: чого не знаєш, так ліпше не берись» чи «Тепер, чоловіче, не одмагайся, це тільки раки назад лазять» тощо.
У книзі можна натрапити на безліч комічних персонажів, наприклад, зятя, який «поважає свою тещу, як собака палку», дівчину, що «була із-за угла мішком прибита», парубка, якому «дев'ятої клепки не хватало», глядача в цирку, якому «б� �ло так весело, що він аж захотів спать», попів, у «яких таке життя, що й вмирати не треба», голодного солдата, який «не наївся, тільки кишки замочив», лютого пана, який «кивав рукою, як ціпом» чи селянина, який у відчаї промовляє: «Чудні діла твої, Господи, в решеті дірок багацько, а вискочить нікуди».
На завершення, хочемо сказати декілька слів тим, хто вважає цю книгу аморальною та вбачає в ній велике зло. Можна скільки завгодно вправлятися у складанні од про солов'їну та цнотливу українську мову, слати прокльон� � на адресу «манкуртів» та «агентів п'ятої колони», що оту солов'їність паплюжать. Але мова — то живий організм, усі частини якого необхідні для нормального функціонування єдиного цілого. І намагання відтяти одну з них, хоч і дещо сороміцьку, аж ніяк не сприяє розвою народної культури, чим так сумлінно опікуються «патріоти».
Оксана Жила
Джерело: gazeta.lviv.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий